Мусив я незабаром, за дорученням одної ґазети прикордонного містечка Сполучених Штатів, --
виправитися до місця у Мексиці, де знаходився один із загонів Карранси. Там дали мені
супроводжувального листа, з яким я мав вступити до тої частини країни, яку контролював Панчо Вілья,
цей жахливий партизан та воєначальник. Я повинен був там відшукати одного друга, лейтенанта
революційної міліції, що надав би мені матеріали для повідомлень у пресі; він запевняв мене, що
підчас перебування в його таборі -- я можу не страхатися нічого.
Поки я прокладав собі шлях через кордон в авто, мене супроводжували містер Джон Пергапс, який
був лікарем та журналістом, одночасно працюючи в північно-американських ґазетах, та полковник
Реґера, а радше падре Реґера, один із найбільш особливих і жахливих людей, яких мені довелося
пізнати в житті. Падре Реґера був чернецем, молодим стояв на боці імператора Максиміліана та цілком
зрозуміло перейшов у часи Порфіріо Діаца до нового імператора, без того, щоб хоча трохи змінитись.
Він був старим баскійським чернецем, який вірить, що все визначене наперед присудом Бога.
Насамперед, право Божої сили видавалося йому нездоланним.
-- Порфіріо має владу, -- сказав він, -- не тому, що Бог так хотів. А тому, що так мало бути.
-- Не верзіть дурниць, -- заперечив містер Пергапс, який жив у Арґентині, що позначилося на його
способі спілкування.
-- Але, Порфіріо втратив пов’язання з Божественим... Хто не бере до уваги таїну, того схопить
чортяка! То він, Порфіріо, полишив нас бігати вулицями без сутан. Проте Мадеро...
Тут, у Мексиці, насамперед, живеш на землі, повній таїн. Місцеві індіанці не мають іншого
повітря для дихання. Та й взагалі, доля мексиканської нації ще й досі полягає на силі прадавніх
божеств тубільців. Інакше кажучи: “Пошкребіть шальки та з’явиться...”. А тут і шкребти непотрібно.
Таємниця ацтеків і майїв живе у кожному з мексиканців, стільки змішано крови завдяки соціальним
пов’язанням.
-- Полковнику, попийте віски! -- каже містер Пергапс та тиче йому свою мельхіорову фляжку.
-- Попиємо краще комітеко, -- відповідає падре Реґера та дає мені присипаний сіллю папір, якого
видобув зі свого величезного гамана, а до того польову фляжку, наповнену мексиканською горілкою.
Ми їхали все далі, поки нас на краї лісу не зупинили, -- “Стій!”. Ми зупинились, нас не
пропускали. То були двоє босих індіанців-солдатів у великих брилях із соломи -- сомбреро, з
рушницями напоготові.
Старий Реґера побалакав із ватажком, що знав і американця. Все пішло добре. Ми мали двох мулів і
одного коня, щоб досягти цілі. З’явився місяць, коли ми продовжили шлях. Ми їхали кроком. Одного
разу я звернувся до старого Реґери:
-- Сеньйор Реґера, як мені вас називати: полковник чи падре?
-- Обходьтеся зі мною, як із власною матір’ю! -- профурчала постать, одягнена у шкіру.
-- Я кажу так, -- відповів я, -- оскільки хочу запитати про речі, що мене дуже займають.
Обидва мули йшли помірним кроком і лише містер Перганс зупинявся час від часу, аби підтягнути
седло, оскільки попиття віски вважав за головне та першорядне.
Я дав йому змогу їхати попереду та притримався біля падре Реґери, сказавши йому:
-- Ви є хоробрий, досвідчений та старий чоловік. Усі ці індіанці поважають та люблять вас від
чистого серця. Скажіть відверто: чи тут насправді трапляються часом незвичайні речі, ніби як у часи
завоювання Америки?
-- Ви хочете впіймати міцного чорта! У вас є щось запалити?
Я дав йому сигарети.
-- Добре, я вам дещо розповім. Я знаю цих індіос багато років, як себе самого, жию проміж них,
наче є одним з них. Іще зовсім молодим я прийшов сюди -- у часи Максиміліана. Я був тоді вже
духовною особою, нею залишаюся та помру, як духовна особа.
-- Та?..
-- Облиште те, що не є вашою турботою.
-- Ви маєте рацію, падре; але ви повинні дарувати мені, що цікавлюся вашим незвичним життям. Як
могли ви, стільки років священик, військовий та людина леґендарної слави, яка так довго прожила
серед індіос, знову поринути до революції на боці Мадеро? Нема чого твердити, але Порфіріо, певно,
тягнув вас на свій бік?
Старий Реґера гучно розсміявся.
-- Оскільки Порфіріо мав Боже прибічництво, усе було в порядку, але волею доньї Кармен...
-- Прошу, як ви сказали, падре?
-- Отже, так воно є... Але, є ще й інші боги, які...
-- Які ж, падре?
-- Боги землі...
-- Ви вірите у таких богів?
-- Прикартайте язика, хлопче; та попийте ще комітеко.
-- Запросимо до цього супутника, -- сказав я йому. -- Містер Пергапс заїхав досить далеко
вперед.
-- Гей, -- Пергапс! Пергапс!
Янкі не обзивався.
-- Зачекайте, падре Реґера, -- запропонував я, -- спробую його наздогнати.
-- Полишайтесь тут, -- відповів він і окинув оком густину лісу. -- Пийте ваше комітеко.
Ацтекська горілка змусила мою кров швидше пульсувати. По тому, як ми деякий час їхали мовчки,
падре сказав мені:
-- Якщо Мадеро не зрадить...
-- Перед політиками?
-- Ні, синку, перед дияволом...
-- Що це має означати?
-- Ви знаєте це.
-- Через спірітизм?
-- Нічого подібного. Оскільки він спроможеться тримати зв’язок зі старими богами...
-- Але ж, падре!..
-- Так, мій хлопче, саме так, і я розповідаю це вам, тому що я -- хоча служу месу, -- ніколи не
забуваю того, що роками пізнавав по всіх цих місцевостях... Дещо маєте знати й ви: що ми з хрестом
тут мало чого сягнули; і зовні й ізсередині перемагають наші душі старі ідоли... Не має тут
християнство такої кількості ланцюгів, аби приборкати та порабити богів минулого; та завжди, коли
вже наче все у нашій владі, -- приходить якийсь новий диявол.
Мій мул стрибнув дозаду, він був надто збуджений і здригався всім тілом; я хотів був
приосторожити його вперед, але це було неможливо.
-- Спокійно, спокійно, -- сказав Реґера.
Він витягнув свій довгий ніж, зрізав ним доброго хлиста з ближчого дерева та пару разів ударив
по землі.
-- Не бійтеся, -- сказав він, -- це всього тільки гремучка.
Тепер я побачив здоровезну зміюку, яка мертвою лежала краєм стежки. Коли ми продовжили шлях, я
почув, що падре тихо сміється.
-- Ми вже не побачимо янкі, -- сказав я.
-- Не майте турбот, ми його ще десь знайдемо.
Ми їхали далі. Ми мусили пересекти великий шмат лісу, за яким почувся гуркіт води. І хутко потім
знову -- “Стій!”.
-- Іще раз? -- спитав я Реґеру.
-- Так, -- відповів він. -- Ми досягли критичного пункту, звідси далі все посідають революційні
сили, -- збройні. Терпіння!
Наблизився офіцер у супроводі численних солдатів. Реґера заговорив до нього, та я почув: -- Далі
не можна. Ви повинні лишитися тут до схід сонця.
На зупинку ми відшукали собі вільного місця під величезним кипарисом монтецумських часів.
Марно казати, що заснути я не міг. У мене не було сигарет, і я попрохав одну у Реґери.
-- Маю щось, -- сказав він, -- але -- з маріхуаною.
Я взяв одну, але мав побоювання, що вже знаю дію цього чарівного диму; та почав палити. Падре
захропів відразу, але я не міг спати.
В цілому лісі панувала тиша, але то було страхітливе мовчання у блідому світлі Місяця. Незабаром
я почув із віддалення щось на кшталт довгого та жалібного виття, яке хутко перетворилося на цілий
хор подібних звуків. Я вже знав таємну музику первісних лісів: то було виття койотів.
Я піднявся, коли помітив, що жалібне виття потрохи наближується. Почував я себе не надто добре,
та мені пригадалася маріхуана духовної особи. Якби воно можна було ще трохи полежати...
Виття стало гучніше. Я не розбудив старого Реґеру, але взяв револьвер та пішов у тому напрямі,
звідки загрожувала небезпека.
Я вторгнувся глибше до лісу, коли побачив світле сяйво, яке не було місячним світлом, тому що
останнє було білим, а це виблискувало золотавим. Я йшов далі й далі, поки досяг місця, з якого
чувся нечіткий відгомін голосів, що переривався виттям койотів.
Я зайшов так далеко, як міг. І тут побачив велетенського ідола, який був одночасно вівтарем. Він
здіймався у світлі, яке я вже визначив коротко перед тим. Неможливо описати таке щось ближче.
Зміїні голови, що ніби руки виходили з кам’яної брили, з’єднувалися на верхньому кінці, над чимось
таким, як неймовірна кістлява голова, закінчена вінком, низки перел обвивали ці руки, а там -- під
ними, я побачив -- цілком певно, якісь рухи. Але викрив лише кількох індіос, із тих, що були нашими
трагарями, вони мовчки та святково-урочисто повзали перед несамовитим вівтарем.
То був, як я пригадав по знайомих книгах, вівтар Тейоамікі -- мексиканської богині смерті. На
каменях рухалися живі змії та уся ця сцена набувала жахливої реальності.
Я підійшов ближче. Без того, щоби вити, тепер -- у повному мовчанні загадковий вівтар околювала
зграя койотів. Я помітив, що сплетені змії -- рухаються та що попід ними, на землі біля каменю щось
лежить, тіло людини. Там нерухомо лежав містер Пергапс.
За стволом дерева я принишк у боязкім мовчанні, мені здавалося, що я став раптом жертвою
галюцинації; але там і насправді сиділо зловісне коло вовків Америки, виючих койотів, у чомусь і
більш страхітливих, ніж вовки Європи.
Коли наступного дня ми потрапили до військового табору, мною повинен був дещо зайнятися лікар. Я
спитав його про падре Реґеру.
-- Полковник Реґера, -- відповів хтось із тих, хто був поблизу, -- терміново зайнятий. У нього є
ще троє людей на розстріл.
Василь КОЖЕЛЯНКО
