Анатолій ДНІСТРОВИЙ
In partibus barbarorum

Діти трепети

Василеві Герасим’юку

Говори, не мовчи, бо забракне думок,
щоб прогнати напружений спокій.
Бог сканує цей світ, щоби пам’яті мох
покривав найрідніші із копій.

А обличчя сумні, нечіткі, ніби дим
їх окутав. Та знов -- виринають.
В них немає ні смерку, ні часу, ні зим.
Вони вічно тебе проводжають.

1997

 

Риба

Видавлюєш із тюбика очей
важку рибину, що пірне у місто.
І шлях її слизький, немов намисто,
простягнеться крізь вулиці ночей.

Підеш за нею, руки простягнеш,
намацаєш горлянки та очниці
і пожалієш, що немає спиці,
аби почути зойку дикий треш.

Це звичне спілкування тет-а-тет
під небом, що приклеєне для понту.
Самотньо побредеш до горизонту
в дорозі те, що лізе на стилет.

1997

 

In partibus barbarorum

Хворіють очі на безмежжя снігу,
здається, легше бачити імлу
і те, що в ній снує без світла й сну,
рятується від спокою і бігу.

Бо важко тут, довкола -- маячня,
на місці -- сказ, у русі -- полювання.
І відчуваєш, як тремтить мовчання
твоє, немов осліпле зайченя.

1997

 

* * *

Вергілій відійшов у царство вічних тіней.
Потрібно вперто йти, бо коло не одне.
Багато упаде в дорозі і загине, й
волатимуть жінки за мертвими. Гряде

жовтавий вітерець з енергією Смерті,
за ним руїнний свист і подих забуття.
І голови злетять від того, що уперті,
нізащо пропадуть, якби ж ото знаття.

Однак -- це не кінець -- це кроки репетицій:
коли зчорніє день і висивіє ніч --
настане час молитв, прокльонів і петицій
у вічній самоті з Судьбою віч-на-віч.

1997

 

Територія прямої трансляції

між сажею гнидами радіохвилями
між сновидіннями й надгробними плитами
між сніданками газетами

й натовпом у метро

лежить територія прямої трансляції
де набрякають очі сивим лихом і довголіттям
зі святковими проповідями священиків
із першокриком блідих немовлят
у простирадлах із тарганами
з анемічною відданістю сподіванням
у похилих приміщеннях із облущеними стінами
на яких пожовклі сімейні світлини
застигло дивляться з далекого часу
перших автомобілів
і міжнаціональної різанини
з повними ротами мертвих слів
а самотній вітер між будинками
вкриває ними територію прямої трансляції

того що є
того що знає

як Господь обнажив на очах
усіх народів святеє рамено
своє

1998

 

Щоб розбудити їх

Іванові Андрусяку

коли в повітрі завмирають стомлені хорали
коли над містом розгортається Господь
а вороння здіймається над кронами дерев
і висне нестерпним карканням
під яким сплять знехтувані часом
безлюдні вулички
приходить
в оселі тиші з нервів пам’яті з нетрів мороку
виривається неприродним свистом із несвідомого
приходить
і дихає тривогою в їхні обличчя
холодними руками торкається сонних сердець
давить згуслим мороком осиротілих кімнат
сідає в головах випиваючи крізь тім’я сни
приходить
щоб чувся крик із їхніх домівок
бо яму копали вони
чорну безодню
коли їхні жінки годували немовлят
і смиренно входили в недільного Бога
приходить
щоб розбудити їх
і прорвати наповнені шлюзи їхніх очей
на дні яких набряклі трупи предків
поглинуті водоростями безпам’ятства
довго чекали свого часу щоб проявитися
в тому про що мріяли й чого не бачили
приходить
щоб предки вжахнулися й суворо запитали
сумними згаслими поглядами перед св. Юрієм
з обвислими потрісканими руками
з важкою земляною ковдрою на плечах
з ім’ям Спасителя на вустах
зі світлими помислами в серці
приходить
перед тим
як спопелиться отчий дім
а діти розпадуться на молекули
з думками-спазмами про дитинство
приходить
поки на ратуші не вдарило дев’ять
поки вимовлені слова ще на третину
зберігають закладений у них зміст
поки повітря не знищило
приходить

1998

 

* * *

Позначся сміхом в мертвій тиші,
зужитий голосе мій тихий.
Нам нав’язали віру втіхи,
неначе істина в гашиші.

Чужі слова вчимось ковтати --
отак без крику, без тривоги,
а зранку сонячні магоги
накажуть:
почистити зуби,
вимкнути радіо,
лягати спати.

1997

 

* * *

Юрію Бедрику

Нічний офіціант розносить дзбан безсоння.
Не бійся пригубить, продовжити цей час,
коли свинець очей, нервове беззаконня
нагадує межу, де заховався сказ.

Там небо, наче мох, який лоскоче щоки,
земля, немов батут, -- підскакуй і лети
над містом, і дивись, як пухнуть лежебоки,
а потім падай вниз без жалю, без мети.

1997

 

* * *

рікою теплих рук течеш в її самотність
у темряві сердець ледь жевріє вогонь
і тишею віки проллються над тілами
що заколишуть сон і смуток радість плач

а ранок б’є мов струм відхаркуєш у тазик
у дзеркалі мертвяк цигарку запалив
і дивиться крізь дим як древній жрець і потяг
з розбитого вікна приносить зойк її

1998