Капці
Стахові Перфецькому
Сморід гахнув у ніздрі мені,
я знову зблудив не файно...
І той, що здивлений при вікні,
витрусив сажу з файки.
Затим напився і писок утер.
Взув усіх.., хоч лишився босий.
Капці дивляться дотепер,
як діра із води голосить.
Усунутись далі (гадається) б міг.
Зблід, авжеж... Навспак озирнувся,
де берег у оці стримів, як гріх...
Одним словом, жила у вусі
репнула... Панно моїх вітрів,
не квапте гонорних звичок.
Згадайте як падати з ніжки вмів
розшнурований черевичок.
Прощайте, вірна. Я сам не свій.
(Любов не трафлєє марно...)
Я забив бусурмена, неначе Вій
справним поглядом... Було гарно.
До біса забави. Я переграв...
З обома порушив стосунки,
рокований наміром... Неба став
міняє на рибі сукню.
Отакої минувся я. Гейби тінь,
що набула ознак від сказу.
Глибшає сон, наче жабрами кінь
хлебче волі заразу.
Зростаються тріщини на стегні,
на дротах тріпочуть майтки...
І той, здивлений при вікні,
набиває тютюн до файки.
Трійця
Вервечка днів, клуб’ям спаленого листя обвіявши шати,
має -- гудзи напам’ятку.., аби пильніше знатися.
Як забагнеться пізньої осені вибуте згадувати,
то, полокаючи латку пущі неквапом, почне розвиднятися.
Хоч коло куреня, однак, чортория пасе подвір’я..,
а насподі човгає клешня рака, надмір розтулена.
І Довбуш, що чувся на рейвахах всякого звіра,
плететься у лігво самотнє, бо ноги збиткує глина.
На місячних (агій!) полонинах, по той бік мсти,
вовки-сіроманці вивершують три копиці, не більше...
Гадюка надить тоди, як сичить... Навісні мости
розгойдує Крук, що приходиться приданим вільсі.
А тут, мов десь-инде, як з смереки тече смола,
з’являється Риб, що відає про сторонських...
З ним можна напитись, хоч глиця не вколе чола...
Та й флояра вже світ зачинає, правлячи стерно сонця!
Цим можна сказитися враз. Затулити нічим лице.
З цим можна ріллею іти, а лягти в очереті...
Бо куля встигає, роздякувавшись свинцем,
розжитися тим, що навіки спинилось в поеті.
Місто
Каменю білі китиці
вечір міста висвічує,
мурів облупані вилиці
знаком твоїм помічені.
Площі зашморг затягнеться
трохи за північ. Молиться.
Це з усіма трапляється.
З нами, певно, повториться.
В’язниця під ліхтарями
небесними скрипне брамою, --
та тільки вітрами лягавими,
не волею і не мамою.
Акафист пливе з Соборної,
чи, може, біси вовтузяться.
Сутінків хустка огорне
плечі древньої вулиці.
Театр зі старим солістом
вдивляється поміж віти,
ти перейдеш цим містом
і цього ніхто не помітить.
Чернече вино
Він кладе до різьбленої скрині
покручених нервів рядно...
В келії пам’яті три красуні
п’ють чернече вино.
Але ріка ще не дівувала!..
(так і згинеш, не вчувши цимбал)
І перша тоді перестала,
як волю барткою інкрустував.
Біль -- наче млин,
чи -- життя огорожа
(петлювалось життя млином...)
Ще люди на наших, здавалось, так схожі,
коли друга ставала сном.
І залишались прокляті гори
перед схололим чолом...
А третя -- ніколи,
третя -- ніколи
(він знав) не була його.
Схимники
Обабіч ватри, у жорстких веригах
сиділи схимники і гріли руки й воду,
і німували... Златопері риби
плескались у вечірню прохолоду.
Було їх двоє. Двоє -- і нікого
у лісі цім, на цім горбі, планеті.
Де місяць снива лив з кривого рога,
із небесі на них дивився Третій.
Він їм мовчав. Вони собі мовчали.
Нічліг ладнали. На обличчях -- грубість.
Куди ідуть, вони допір не знали
і не було назад куди вернутись.
Помалу їхня думка в сон рушає
й вогонь поволі почина згасати.
Так часом, певно, гоїться душа,
щоб день новий в тривозі розпочати.
Василь КОЖЕЛЯНКО
Капці