Євген БАРАН
Станпслав? Фе-е... Ноу мен!

Не думав ув’язуватися у будь-яку полеміку з приводу т. зв. Станіславського феномену. Навіть свої “Думки з приводу і без...” задумував як міркування на тему “літературного процесу взагалі”, однак сам того не бажаючи вліз у чергову полеміку чи то пак “жабомишодраківку”. А після статей А. Кокотюхи й І. Бондара-Терещенка у “Літературі Плюс” (Ч. 13-16, 1999) зрозумів, що відступати нікуди: що би я не говорив, все одно це сприймається як полеміка із “станіславським феноменом”. Однак ще раз спробую поламати навкололітературні стереотипи, знаючи, що це річ невдячна і безперспективна. Але нічого мені не лишається як товкти воду у ступі, -- така вже планида “друкованих і не дуже” літераторів, які мали необачність назватися критиками.

Розпочну із словникових статей. Дайош нац. просвітництво!

ФЕНОМЕН -- з гр. “те, що з’являється” --

1. Виняткове, незвичайне, рідкісне явище;
2. У філософії І. Канта ф. протиставлений ноумену як чуттєво дане, що не осягається досвідом і нібито недоступне людському пізнанню;
3. Явище, що дано нам у досвіді, сприйняте органами чуттів.

НОУМЕН -- з гр. “осягнуте розумом” -- у платонізмі і середньовічній схоластиці -- те, що осягається розумом на противагу даному в чуттях (феномену). У філософії І. Канта -- синонім поняття “річ у собі”, що нібито перебуває по той бік явищ і становить непізнаванну сутність.

НОУ МЕН -- українська транскрипція англійських слів -- не чоловік (тут: мужчина).

Виходячи із словникових гасел, робимо попередній висновок:

1. Станіславського феномену нема. Як немає назви українського міста “Станіслав”. Є натомість українське місто Івано-Франківськ, у якому живуть дуже різні творчі індивідуальності (їх мало у порівнянні до загальної кількості міщан). Говоритиму про середнє покоління літераторів (дивно, але за роки української незалежності ми навіть встигли постаріти!). За великим рахунком воно мені нагадує “арабо-ізраїльське протистояння”. Саме місто -- як і належиться сильному -- добродушне: воно приймає усіх, залишаючись собою, розірване між невиразною тугою за польськістю і дешевою національною патетикою, більше нагадуючи кіноперсонажа радянських часів “Купи-Продай”.

Після вибуху “Нової деґенерації” у літературному Івано-Франківську фактично не появилося нових імен (не кажучи про твори). Стринаглюк? Але він з’явився водночас із “Новою деґенерацією”, зреалізувавшись на рівні книжкового дебюту наприкінці 1999-го. Хто далі? Затишшя, яке має всі перспективи перетворитись у “мертвий штиль”.

Щодо імен тих літераторів, про яких багато говорять у періодиці (нагадувати немає сенсу), то вони більше обіцяли, ніж дали. І їхні перспективи такі ж туманні як і перспективи української незалежності.

Я згоден із “тими ще не мертвими душами”, що кожне ствердження “феномену” (будь-якого) є ствердженням провінційності власної душі. Людині як правило бракує грошей. Якщо вона називає цей брак -- феноменом -- наскільки дріб’язковою є її душа.

Про “творця” “станіславського феномену” я би не хотів говорити. Але це той випадок, що не сказати ще гірше. Єшкілєв -- страшний цинік. Так, він продукт своєї епохи. Від цього не легше, бо потураючи йому (замовчуванням проблеми чи публічною підтримкою), ми помножуємо цинізм особистий до цинізму космічного. Інколи іронічно запитуючи “що далі, батьку?”, ми спокійно забуваємо про це запитання, здебільшого займаючись словесною еквілібристикою.

“ДО

КО

ЛЕ?”...

2. Література перетворилася у “річ у собі”. Європейці пережили цю кризу ще в середині століття, ми ж зіткнулися із нею з початком 90-х. З будь-якого боку література сьогодні більше “ноумен”, аніж “феномен”. “Без вини винні” літератори, але перспективи їхні невеселі, особливо у країні, де еволюційні суспільні процеси запізнилися на добре століття. Так, ці проблеми далекі від мистецтва, але вони ж визначають розвиток мистецтва. На жаль, ніколи не було навпаки.
3. У такій ситуації залишається одне: БУТИ ЛЮДИНОЮ! Знову не мистецький принцип. Знову мене звинувачуватимуть “у неляканості”. Не вважаю це недоліком. Якщо ж буду ляканий, то не писатиму. Принаймі, писатиму не те, що думаю. Але і це вже було у нашій історії. Сьогодні момент етичний не менш важливий, аніж естетичний. Ідеальне мистецтво виключає подібну гармонію. Але ідеальне мистецтво є зворотньою стороною утилітарного думання. Тож плекаймо у собі, за словами сучасного поета, “золотий перетин”. На конкретному літературному етапі це можливий вихід. Чи залишиться він таким назавтра, я не знаю, повноцінно не проживши сьогоднішній день. Так, тут я близький до патетики і далекий від “станіславського феномену”. Хто мене переконає, що позиція “неляканого” є гіршою за позицію наляканого всезнанням?!

P.S. Загального висновку не буде. Вибачте, що розчарував.

м. Івано-Франківськ.