Це перший раз, говорячи з приводу поезії Тетяни Крижанівської, мені не хочеться нікого ні в чому
переконувати. Якщо є справжній шанувальник українського поетичного слова (а він, звичайно, є, попри
усі песимістичні прогнози), то повинен знати, що є у нас поетеса, чию книжку обов’язково мав би
прочитати. Звучить дещо категорично, але це говорить у мені читацький ригоризм: добра книга повинна
знайти доброго читача. І друге правило: краще пізно, ніж ніколи. Єдине уточнення: було б добре,
щоби не запізно.
Поезія Т. Крижанівської, мов вистояне старе вино, яке треба смакувати, щоби відчути аромат.
Це глибокий, сповнений внутрішнього гарту, людський досвід, який промовляється вголос чи подумки,
щоби продовжити ілюзію спілкування: "Напившись гарячого сухого молока, вона написала листа одній
самотній душі, загубленій у цегляному лабіринті. Слова на папері видавалися облудними, і листи були
єдиним засобом спілкування. Тішся життям сказав їй голос...". Тут немає помилки. Цей уривок із
психоделічної композиції "Смоковний сад" лише увиразнює цілісність і цільність поетичного світу
Т. Крижанівської, де поезія плавно переходить у прозу і навпаки, де світ поезії-прози є
нероздільним світоглядним ядром. Це настільки викристалізований і відшліфований досвід, який не
потребує фактично слів, і його наступним кроком самореалізації буде мовчання.
Т. Крижанівська -- одна із небагатьох українських поетів (саме поетів, а не "поетів і
поетес"), чий літературний досвід співвіднесений із життєвою позицією; чий життєвий шлях гармонійно
озвучений поетичним словом. Я не стверджую, що її світ є гармонійним, бо нестерпне відчуття
людської самотності, закинутості у Божому світі, оголеному саду, не спонукає до подібного
ствердження. Але цей світ є викінченим, вибудованим; він такий, яким є, без надламів фальшивих і
словесного трагізму; він у її крові і плоті. І образи "дивного дитяти" з Назарету і Марії є
вершиною поетичної світобудови (тут: життєвого досвіду) Т. Крижанівської.
Перечитуючи поетичну книгу Т. Крижанівської, мені інколи стає дивно, що така глибока, дещо
відсторонена (десь, самодостатня), і в той же час інтимно-болісна поезія могла з’явитися у нас саме
сьогодні. Хоча, з іншого боку, чому не сьогодні і чому не у нас, де поетична творчість традиційно
була сильним і потужним камертоном естетичних шукань (здебільшого, суспільно знехтуваним).
Залишається дивним сама з’ява самотньо приреченого поета Тетяни Крижанівської. Можливо, це одне із
тих див, яке не проминає і сповнює вірою у високість людського духу, що сам є ПОЕЗІЄЮ.
Василь КОЖЕЛЯНКО
