"Боже мій, що сталося з міні-спідницями! -- бідкався, вийшовши з в’язниці, відомий ґанґстер
Карліто Бриґанте. -- Де маріхуана? Всі сидять на кокаїні і танцюють те, що я не вмію, -- і це за
якихось п’ять років!". Слід визнати, що йому ще пощастило.
Речі, про які пише Ю. Позаяк ув останній в часі збірці власних поезій "Шедеври", незнані
тому поколінню, що читатиме її сьогодні. "Вам не пізнать щемке те щастя /уже ніколи і ніде/ Коли у
тихій вечір пляшка/ По колу п’яних друзів йде", -- прикриться з недолі "кислотних" нащадків
невипущений на волю колишній ґанґстер київських дворів. Минуло близько п’яти років з моменту з’яви
першої і останньої книжки гурту "Пропала грамота", і його учасники Ю. Позаяк, С. Либонь
та В. Недоступ тихо перемістилися в царину "Леґенд і мітів давньої Греції", себто стали
неактуальні для друкування в журналі "Лель".
Вільно буде припустити, що разом з ними зникли портвейн "Аґдам" і кон’як "Арарат", цигарки
"Казбек" і консерви "Завтрак туриста", але це буде неправдою. Оскільки всі ті п’янкі аксесуари
віджилої епохи разом з відповідними пивними та чебуречними закладами навічно залишилися в молодечій
поезії та прозі вісімдесятих років. Вони перестали смердіти милом, ментівкою та стукачами, і
набрали запаху пекучої ностальґії.
...Нещодавно, проводжаючи львівских гостей фестивалю "Молоде вино", Ю. Позаяк намагався і
собі поїхати до славного міста Лемберґа, тицяючи очманілій провідниці чи то цибулькову візитівку, а
чи ще якийсь кавалок паперу. Мовляв, суто філософськи беручи: одним пасажиром більше, одним менше,
-- чи не все одно? Подібна доконечна гостинність поета та його схильність до філософії одразу була
розтлумачена присутнім при тому А. Кокотюхою, який на весь перон проголосив: "Старий, ну куди
ти в такому стані попрешся?". Після чого провідниця відразу втратила інтерес як до поезії, так і до
філософії, і, відвернувшись, буденно мовила: "Слєдующій!".
Авторові сих рядків і досі зі щирого серця шкода Ю. Позаяка, вокзал без нього одразу щось
втратив. Не кажучи вже про Львів. Хоча, по суті, бути незрозумілим -- доля кожного філософа. Між
тим, жити без філософії абсолютно неможливо. Щоби перебувати хоч в якійсь гармонії з пероном,
провідницею та не знати навіщо потрібним Львовом -- обов’язково треба мати систему поглядів, ну як
же інакше? І якщо запитати при тому людину, яка будь-що-будь прагне вирватися зі своїх
привокзальних 80-их до якогось примарного львівського Майбуття, адже "ми стреміли і вірили",
мовляв, до чого, власне, ви стреміли? -- відповідь буде така: "Щоби всі були щасливі...". Хоч про
те, що це неможливо, нині знає кожна провідниця.
Василь КОЖЕЛЯНКО
