...Щось я не бачив у нашій пресі хоч якогось відгуку на цю непересічну книжку. Бояться?
Остерігаються? Не вміють тлумачити? Щоки, обпалені спілчанським вогнем мухоморного алькоґолізму.
Радіють рятівному редакторському застереженню наприпочатку: "Це не збірка віршів у звичайному
розумінні". Значить, не винний ніхто. Алеж назагал знати, що предмет поезії існує завжди -- не
завжди при тому маємо сонце, спроможне цей предмет освітлити. Чи важко бути сонцем для "предмету"
розміром в 1/32-гу і обсягом в 36 сторінок?
У данному питанні майже завжди присутня дзенська "коанність" -- це запит, який не має
однозначної відповіді. Зрозуміло, що не в розмірі книжки печаль. Навпаки, поетична книга -- це все,
що вміщується в один орґазм. Півтора десятка віршів. Маловрозумливі назви розділів на кшталт
"Самітником на Сааремаа". Візіопоетичне оформлення знаного художника (не Іздрика). Бездоганне
редаґування не менш відомого письменника. Все це тішить око -- на відміну від "приспущенного
орґазма" більшості теперешніх ялових видань, коли у раз-і-назавжди видану книжку напаковують все,
що є під рукою, адже "не відомо, коли ще доведеться...".
Тоді що саме? Питання, зістрибнувши з полички узвичаєних методолоґій, зависає в повітрі, даючи
зрозуміти, що мистецтво може існувати, не опускаючись на цю грішну землю, і лише про око спираючись
на редакторські милиці. Наприклад, такі: "Тексти, які Вам тут зустрінуться, вже стали леґендою
станіславського ляндшафту наших днів. Їх люблять, знають напам’ять і часто деклямують -- уголос і
пошепки, уривками і повністю".
Щодо ляндшафту. Збірка Я. Довгана перенасичена інформацією про нього. Хоч цілком достатньо
відомостей про те, як "ми пили в Олеговій майстерні", а потім "розходилися -- порізно -- у ніч
нестерпно п’яні і самі відважні". А вже про плодово-ягідність того леґендарного краю хто тільки не
писав, знаємо -- від Т. Прохаська (яблука-ренет) до Г. Петросаняк (грушки). І тут про те
саме: "Грушки терпкі, як до смаку терпуг, падуть й гниличаються і мають над собою маму (себто
"мапу": наразі дається взнаки "бездоганність" Андруховича-редактора -- І. Б.-Т.), таку
архітектурну, чорну і безвічну".
Не бракує в книжці і згаданої деклямативності. Уголос: "Попалив півтисячі листів. Прочитав
чверть Біблії". І пошепки: "Життя перебігає тремку пустелю-сушу і вже ти мимоволі вільний ґаз".
Намагаючись все це задеклямувати й полюбити, згадуєш чомусь Шеллінґа. І ось чому. Саме за Шеллінґом
чимось Возвишеним в природі буває не об’єкт -- орґазм на долоні довжиною в одну книжку -- а дещо
сублімоване, притаманне лише споглядачеві, який вивищує конечне до символу безкінечного. Як от у
Довгана: "Моя порожня запальничка зачеркується і освітлює порожній спокій". Мовляв, чи потрібно
сонця на такі дрібниці? При тому віконечко файла підморгує і закривається. Хоч ніхто і не думав
торкатися клавіятури.
І на коня. Знову ж таки -- про оформлення, чи пак, зовнішній вигляд книжки. Цікаво, подібна
економія матеріялу -- паперу, текстів, коментарів -- це від жадібності чи, можливо, через лінощі
видавців? Якщо через друге, то це краще, оскільки лінь є природним станом, що притаманний усьому
живому, і то не лише на станіславських літературних теренах, де люди ще пишуть і видають вірші.
Уривками і повністю.
Василь КОЖЕЛЯНКО
