Анна БІЛА
Відбиток

Ми торкаємось рук
І пишемо
один одному вірші
незвідки
розбавляючи біль міррою
а цілунки -- оцтом
півні ранком
розсиплються просом
Світ стане пусткою сірою
коли ти підеш.

03.99.

* * *

Ніч… А човен -- як срібний птах...

Є. Плужник

Ніч… а човен... --
немає човна.
Тільки ніч, як окраєць.
-- Море дихає? -- Грає.
Наша ніч, як окраєць,
мала і черства --
тільки й смаку, що губи твої,
тільки й моря, що тіло твоє,
тільки й пам’яті,
що немає

човна.

08.98

* * *

Любий, доля твоя, як осінь:
облітають пусткою дні,
ти бредеш борозною босий --
в далину, з далини, в далині.

В тобі все: і небо, і зорі,
світ цілий і ціла журба.
Може, то не свята Покрова
нас звінчала, а зла судьба?

08.98

* * *

І де той камінь
де той сьомий день
що нам прийде як нагорода
як дар
як сад
як манна
як свобода
як спів
як плач без сліз
як "да"?..

08.98

* * *

Зросло без кореня і плакало без сліз.
Горіло золотом -- і вабило, і тліло.
Чому було допіру не згоріло -- в мені, в тобі?
Чи буде так ще раз
палахкотіти тужно і болюче?
Чи буде світ тоді мудріше й лучче?

І слово те -- чи буде поміж нас?

08.98

Гуртожитська
екстраваґація

Вночі
крізь мене течуть ріки
ріки жовтої каламутної води.

Вночі
автобус їде крізь кімнату
старий автобус чвалає.

(Мул заносить повіки.
гас струмить у трохеях.
Пил і попіл -- ми).

Тихо, бо дихають нерви.
П’є комар теплу кров.
Провалюються горбища міста
у пущу
в нетрі.

Зранку -- й довіку -- не буде нас.

08.98

* * *

Верстай, верстай ці дні,
чорніші за потоп,
густіші за вино і біль сумління
верстай ці версти слів нудних,
вгризайся в самотину,
в пустелю, пустинь і пустир душі,
збирай, душе, каміння.

Засліпліюють піском і скавучать дощі.
Дощі.

08.98

* * *

Господній день святий
почнеться з падолисту.
І знов наплинуть спогади пусті:
червонний ліс, а ми -- два човни в лісі,
а під ногами жовті б’ють ключі.

Листок зів’ялий, смертю золотий
лягає в руку (сонцем ще зігрілий!)
Та є тепло, болючіше за біль:
твої долоні, губи обважнілі
під променем --
і смак солодкого бордо цих піль.

Постій! -- не чуєш, йдеш і в морі листя,
як Будда, зникнеш порохом, дощем,
мені лишиш цей сон, і час, і щем.
Бо падолист -- офіруй і молися.

10.98

Муза

Моя муза носить білі шкарпи
п’є подвійний мате за бюро
сидить на столі свого профі
має посмішку кімнатної квітки
музику голосу грає
жіночка гарненька, хоч трохи дебела
земна і зимна
та без шкідливих звичок
(хіба інколи назве ямб хореєм, але в такт
світовій гармонії).

10.98

* * *

І ніч -- як день
Гортаєш подумки
слова, куплети, рондо і сонети
Шекспір блукає мозком
То Далі
зіпнеться на котурни
і душить сном Антонія святого
І навіть гнів Шевченків,
наче гній…
-- стоїш собі
пуста і гола
у золотім плащі з їх слів,
спокус, їх збочень,
жадань, хотінь, нудоти сміху…
Розтріскується думка в червоточині.
Розлазяться на шмаття ночі.
Вмирай в проказі, розтлумачуй книгу.

11.98

* * *

Приволікся пізно
курив
гетьманську пив
Словом, ґвалтував ніч.
А на ранок всі години в одну стулив,
пішов у сніг, пріч.

На столі липкий протяг -- чай;
подертий Шерех, Шевчук;
мапи креслені.
Я донині тебе не знаю:
Бог чи друг?

Тільки:
думкою ніч не покинути
міцно триває
запах сечі, диму, книг
Ти хотів і мене втримати
від слідів у сніг?

11.98

* * *

На кухні
батьки
чекають пояснень

У трубці
твій голос
хворий на сум

А моєму тілу
сниться дитина.

11.98

Епілог

Посаджено квітки.
Народжено дитину.
Написано один пристойний вірш.
Пора, душе, іти у самотину.
Не буде гірш.

Всього було потроху.
Слів -- найбільше,
та кожен раз бракує знань простих:
як це життя здолать і смертю вирішить
себе самих.

А що чуття,
що оптимізм конвульсій,
сплеск насолод, -- облиш.
Збирайсь, душе,
бо жовтень пхає в спину
свій невблаганний
журавлиний ніж.

10.98

Вірші дитині
Розповідаючи малій про те, чому
небо є синім

Росла черемха -- і росло дитя.
Мінився світ в казковій каруселі.
Світанки, сонце, лелики і лелі
Гойдали в пелюстках мале зерня.

І камінь дихав, як ласкавий звір,
І пнулась вгору кожная билинка.
Тополі, гей, сягали -- аж до зір,
Проткнувши неба синю павутинку.

Та час стомився бігти по всхідній
І зупинив коловорот кульбачок.
Поглянь пильніше -- тільки не побачиш,
Промов хоч слово, чуєш, що німий?

Стоять журою дерев’яні стіни,
стара черемха розсипає цвіт.
Проткни глевку прозору павутину,
Що заснувала твій дитячій світ.

1996

Ікони

Їм важко в золоті,
в параді візантійськім
їм холодно вночі поблиз вікна
їх рама душить і печаль стара.

Почнеться ніч -- сідають біля столу
і Мати Божа, і Дитя
по коридору човгає Микола
і вервицями стукає свята.

(Балакають про давнє, про бувале –
паски, свічки, недогарки, кутя…)
П’є молочко розумнеє Дитя,
стирчить Миколи ніс, вуглю кавалок.

Накриймось ковдрою і нумо ждать,
Як прийде час -- і отворяться рами
Вони підуть до кухні чаювать,
А пустота залишиться із нами.

11.98

* * *

Моє дитя, прозорий маків цвіте,
У серці носиш біль мій,
А в долонях -- усе життя.
Рости, цвісти, зоріти
й не зігрівши
Пуститись променем лісним без вороття.

А може, нам з тобою від землі
Судилося своїм стражданням зріти?
А може, ми казкові королі
Із мудрістю, якою не зігріти?

08.98

Чекання

В глухий кут
падають кроки,
крокви, крокети звуків.
Між двома ударами годинника –
серце в галоп.
Тупіт лупить у вікна. Ось-ось
лопне вузлуватий пухир.
Перегорнутий келих темряви
зоріє на шнурку,
але найчорніша пляма в кімнаті
це я, в грузьких білих полотнах.
На дні мертвого зубу,
стінки якого віддано порожніють.

1996

Голова Нефертіті
(З Амарни. Граніт. ХІV cт. до н.д.)

Легке й пористе,
Мов перетинки мильної піни,
поморхле від часу,
від
рук майстра,
від мовчання –
незавершене твоє обличчя.

Рука
наситила камінь
людською душею –
де прикраси єгипетські,
де шкіра, золотий шовк?
В чистій прохолоді каменю
замкнена душа.

Вона
підступає біллю до очей,
оповитих у темряву,
б’ється в чутливих губах –
животворним соком Нілу,
згортається пелюсткою в вусі,
лине до камінного чола.

Бідна душе!
Не маєш ніг, щоби втекти
світ за очі
від камінної скрині.
Не маєш золотої тіари, щоб
бути виправданою.
Не маєш рук, щоб поквитатися
з тюрмою.

1997

Еротеза

Сакральний час розчахнутих зіниць
колін і рук і тіней
тче павук пругастий
і солодкий пруг
із замкнених ввігнутих ліній
пряде полотна
саван чи сувій
артерій, м’язів, голосу -- і болем –
на тілі пишуть янголи письмо
(три янголи в рожевих масках)
їх мудрістю земною повна вщерть
вони щораз сторукі і стокрилі:
постань сувоєм болю, жінко, дщерь,
земна ріллє.
Без часу і без цілі.

01.99

* * *

Мені болять твої прозорі очі
і профіль, що його не доторкнусь.
Душа пішла, словами не вернуть, --
і не мені цю прозорінь зурочить.

Таким покірним -- може лиш початок…
Нам суджено його не допустить.
Ягнятко тихе, тонкий гльоду лід,
губів шерхавий мед, ртутинки винограду, --

обернуться на тіла товщ густу
і вигнання в хвилину після раю.
То ж благодать цих скронь благословляю
і словом незнання перенесу.

Само собою, вірші -- в попелище.
Нащо тобі ця подорож сумна,
блукати день у день убогим віршем,
дитино виноградного стебла?..

Водохреща, 1999

* * *

О.С.

Не перейди
священний цей поріг
Не вільно ні сказать
ні цитувати
ні віддавати
ані брати в борг
Дарується
мовчанням починати.

Цей хронотоп
затягнутий всутуж
Глумливий спокій
паперових звірів
Рядків чимало.
Але тільки звук
веде тебе
з довіри до зневіри.
Бринить банал
Цей біль
від шлунку чи подагри
і тисне скроні дух
паленої трави
Без відповіді тонуть твої мантри
і мчать сузір’ям зголоднілі сни.

02.99

* * *

Заб’юсь в каморку
папи Карло
лиш кава і Франко
У мене тихо
плодять миші
вірші
не згірші
за бісквіти з молоком

Галантний фас
відбитого горнятка
цитрини з медом
в купелі павук
Сусіди одв’язали стук,
що в них живе під пледом
і зранку обговорюють нестатки.

Заб’юсь в кропиву
фраз чужих
глухих до смерті
недужих на спартанськії сухоти
годин утрачу лік
і накачаюсь віршами до рвоти.
Заляжу тут на галактичний рік.

02.99

Пірамідальна екстраваґація

Бризнути кров’ю
на простинь
Втопитися болем
Жаль, що кров моя долі
потече
молоком
білим
ненароджених -- непохованих
голубів
білих
Ненароджених, незгодованих
ріками тіла мого
потече
кров
Жаль, що неба мого не можна втопити
ані врізать окраєць
Жаль, що дім мій розбитий, забитий
і немає ні долу, ні гаю,
-- раю,
де змогла би душа відпочити.

05.99

З Акутогави
І.

Я люблю Йоноске.
Голубі простирадла дощів
клекіт голосу в стінах
дріж вишні в саду.
Я люблю Йоноске.
Його зморщене тіло
пам’ятає
запах волосся гейш.

Я люблю, Йоноске,
ти почуєш, прийдеш –
плач цикади старої в траві.
Лампа сонця замінить нам доторки рук.
Стане голосом
шелест трави…

05.99

ІІ.

Говори, Йоноске,
про двісті жінок
затягнутих шовком
теплодиханної плоті

Ненаситно пірнай
в повінь запаху

Світлячком понад хвилі
тінню
доторком тіні
стань --
відгук
відлуння
відбиток

09.99

Місто і я

Звично йти містом
торуючи горлом простір
бавлячи шкіру збудженим жаром дороги
липнучи вогко:
п’ятами -- до землі
потилицею -- до неба
п’яніючи ходою.
Звично купатись у поглядах
двадцяти-тридцяти-сорока-й-малолітніх
чоловічої статі
Гордо нести спорожнілий
джбанок у тім’ї
оглядаючи пишні вітрини
манекени у шклах
купальники плавки та інше.
Ти не відкриєш нічого нового --
всі простують містом
креслених вулиць

З ранку до осені
триватиме свято
пітних від утоми нудистів.

07.99

* * *

На самому дні
синього неба
янгол тримає свічку тобі
птахи точать співи
музики б’ють келихи
в долині небесній
краплі дощу
важкі, наче золота злитки

Різьба твого обличчя
все тоншає ниткою --
голоса краплі
злиток шиї
спітнілий ке-
лих чо-
ла

07.99

* * *

В пустелі моєї пристрасті
поселилися дикі коні гніву
всі рови булатом позаливані
залізні вежі зведені
киплять казани
топлять чаші чорного лою
коні, списи, катафрактріїв спини
ланцюги, цвяхи і хрести
напоготові
я чекаю тебе.

07.99.