ранок
На перший крик ще сонного трамвая
кляксонить невдоволено авто.
Околиці вже рухаються мляво,
у центрі ще нікого. Сплять, а то.
У всесвіті заблукані планети.
А місто з ранку -- прямо в день.
Новини з Югославії. Ґазети,
гаряча кава, тости і міґрень.
6.10.2000
міська пригода
Ворожий світ дошкульно керосинить.
На рельси ліг вухатий слон.
В ім’я Отця і Духа й Сина --
маленький слон -- лише оксюморон...
Підступно і каварняно сміялася Вона,
під регіт сталі, нервів і кісток, --
пантера чорна, хижа і м’яка...
А хтось знервовано сиґналив у свисток.
5.10.2000
міський вечір
Неонять вікна клично,
і вулиця притлумлено гуде.
Усе так просто й звично --
поклич Її, й Вона піде...
Під перестук Її підборів
затихне всесвіт, місто упаде.
У розхвильованому хорі
ще кавкне вечір і помре.
Вікно ще схопить гомін,
і злякано сховається в куток.
Ще зійде з неба синій промінь,
і тишу вечора сполохає гудок.
5.10.2000
ікар
Летючий Ікар гострокрило
малює круті віражі.
Як уповільнено це стило
виводить знаки на межі.
Летючий Ікар споконвіку
заходить в останнє піке.
І хочеться плюнути в пику --
буржуйську і ситу... Таке.
Летючий Ікар, як не дивно,
між нами спокійно живе.
І часом аж провокативно
самотньо п’є аліґоте...
5.10.2000
або-або
Іще один лишається концепт --
Айова-штат за синім океаном.
А тут -- захеканий проспект,
що світиться харизмою буяна.
А десь -- зав’южена зима --
що вся у знаках передбачень.
А тут спокійно обертається земля
без підметів, метафор і означень.
Лишається подумати ще про.
Увечорі поскиглити на вітер.
Піти -- або на пиво, чи в кіно,
чи записати сотню літер...
5.10.2000
осінній хадж
Ми знов хаджі, чи пак -- прочани.
Чи ми здолаємо цю путь?
Бо від Донецька до Вальґалли
усім ніколи не дійти. У цьому суть
осінніх рейдів крізь тумани,
або -- єдиний сенс високої води.
Південний Схід -- так дико, тьмяно.
Осінній Хадж. Мандрівка восени...
8.10.2000
* * *
Прогулянка озвучена ліхтарно.
Це просто осінь -- час такий.
Сказав би хтось -- на зламі,
а я замовкну антикварно.
Ця осінь -- спадкоємиця розлук.
Заляже тромб у вени гостро,
і кров назад не потече, та я,
забувши все, пантрую звук.
Багрянопіниться покоцаний пленер.
А місту по фіґ -- камінь, сталь.
І вулиця знов стелиться під ноги
кривавими нарядами ґетер.
7.10.2000
* * *
Зазирни в мої очі осінні,
і не згадуй мене таким.
По короткім оцім прозрінні
крематорій бува і дим.
Доторкнись до моїх артерій,
стережися лише опектись.
Я прийшов із донецьких прерій
і пропав, але ти не журись.
Ще згадай мене якось надвечір,
і я прийду до тебе у снах.
У майбутній загірній мечеті
нас з тобою з’єднає Аллах...
9.10.2000
* * *
Із передпокою зими
колючий диха грудень.
У падолисті образів і тем
щось сокровенне губимо.
Клепсидра осені не знає,
що вже прискорено часи,
що світ святився нами,
і нами ж тихо голосив.
Відбились губи на долонях,
як проминальність всіх речей.
Зима вже стукає у скроні --
алюзія чи вигадка, ачей.
10.10.2000
субота
Ну от і знов -- проклята самота,
коли у всесвіті -- ну жодної людини!
Біжить і ллється, і шумить ріка
чуттів, і розбивається об рими.
Чомусь так боляче і гостро,
немов відчув у ребрах сталь.
А поруч тітка голосно і просто
ґендлює майонезом “провансаль”.
І що та світова скорбота,
коли у нас базарний день!
І свічкою церковною субота
приречено лягає у тарель.
17.10.2000
* * *
В. Білявському
Мандрую напівсонними стежками
вже тижнів два, а може й більш.
Сказав ти: сублімуй рядками,
і з болю днів виборсується вірш.
Не можу я цей жовтень пережить,
його нав’язливо-задушливі мотиви:
тоненьких зашпорів примхлива
сюїта невгамовано звучить.
Ця музика, напевно, не від Бога,
невже б він так пожартував?
І ниточкою стелиться дорога,
яку недобрий хтось нам побажав...
19.10.2000
* * *
Заскочений осінньою сльотою,
горнятко кави грію у руках.
Сіренька мжичка сіється сльозою
і дзеркалом темніє у ярках.
Кремезний дід стоїть на тротуарі,
а листя падає і падає на брук.
І мовчки плаче дивний страдіварі
з його жилавих сильних рук.
В повітрі чути дивні увертюри,
і знов скипає ніжність степова.
І ця тоненька збірочка Сосюри
тривогою новою ожива.
21.10.2000
Р.О.Box -- 2000
І.Б.-Т. з сумом
Ви з Харкова писали у листі,
мовляв, ще перемелеться мука
і щось таке, а буде, але що,
єванґеліст, ачей, повідає Люка.
Я теж бродив осіннім парком,
і сутінки очима проводжав.
Я теж сідав у потяг, що на Харків,
та, сівши, не доїхав, а пропав.
До міста увійшла спокійна Осінь* .
Поблякли на майданах ліхтарі.
Не знав і ще не знаю й досі,
для чого пишуть вірші шахтарі.
Ви з Харкова писали у листі,
мовляв, життя ще якось буде.
Але хіба буває так, щоб без мети
людина знову поверталася між люди?
23.10.2000
P.O.Box -- Future
Я напишу тобі листа,
скажімо, у суботу,
а ти його отримаєш
в четвер.
І скажеш:
“Не змінився ні на йоту”.
Все так,
хіба що -- вмер.
Про це дізнаєшся
раптово, випадково.
Некролоґів не буде,
й поготів --
ну хто в майбутньому
згадає,
що взагалі --
я жив?
25.10.2000
ost
П. Вольвачу
У знудженім мовчанні териконів
осіння знепредмечена земля.
Сосюрою оспівані ще гони
летять з нестримністю залізного коня.
І бризками шипшини всі дороги --
мовляв, з варягів -- поміж нас.
І чути гомін вже затоплених порогів
і шепіт злий голодних мас.
І хай цю землю нам тлумачить
який-небудь варшавський ґалілей,
це анічого ще не значить,
коли цей край -- пробоєм із грудей.
І хай сміється Захід і Европа,
або яка ще рафінована прутня,
ніхто з них так і не второпав,
чим є для нас оця земля.
Копри і рури свічками угору --
дідами ще збудований бльок-пост.
Стоїш, зубами стримуючи горе,
а венами накочується OST...
29.10.2000
* * *
На святі інфікованих перерва.
Лягає в душу проза степова --
Йогансен Майк і дон Хозе Перейра,
Альчеста й Ельза -- геть ніякова.
А ще осіння повінь хризантем!
Яка зима мене на овиді чекає,
яке блаженство! І убогість тем
вже анітрохи не лякає.
Зі стелі несподівана медуза
у мене втупила свій зір...
З портвейном знов приходять друзі,
я ріжу хліб, ламаю сир...
І п’ю, і зовсім не хмелію, --
такий от осені ясир...
2.11.2000
* * *
А я уже невиліковно хворий,
я ще не знав такого бодуна...
Мені так радісно й кайфово,
як після пляшки доброго вина.
Живу поспішно і нервово,
хоча нема вже далі як...
Узнайте всі -- я хворий!
Я майже маніяк
в німім бажанні знову
планету радісно здушить,
і крапелькою вранішньої крові
озвучити цю мить...
4.11.2000
* * *
Серед усіх можливих аберацій
З листів, книжок і хромосом,
беру Зерова в руки, і Ґорацій
встає, мов бажаний фантом.
І що ця повінь навісна --
життя, немов постскриптум.
Замало вже й червоного вина,
а все -- obiter dictum.
In medias осіннього життя
твій сміх, такий знайомий,
звучить найменше, як биття,
й пече, немов саркома.
І що мені Овідій чи Ґорацій,
дороги їх надумано-сумні!
Найгірша із можливих аберацій
пече мої осінні дні...
5.11.2000
* * *
Шкода й думок про втечу,
і жаль їх кидати кудись.
Це все такі чуттєві речі,
сама немовби “жисть”...
Як хочеться мовчати!
Для тих, хто все порозумів,
затисну серце у лещата,
бо я направду захворів...
А далі що? Реланіум від Вовки,
а чи звичайний аспірин?
А медсестра готує голки,
а сенс який? Все ’дно -- один...
9.11.2000
* * *
У серці протяг, Боже,
чи шум, як лікарка сказала.
Якби вона, старенька, знала,
як важко шум той пережить.
Рецептів ціла жменя,
аналізи, термометри, піґулки.
На розі дід з очима Меня
старцює, безпритульний.
Іду, хоча бажання і немає
цей протяг дикий лікувать.
А лікар-дурень рає:
“Покой и теплая кровать”...
9.11.2000
* * *
Минає день, прожитий,
як тільки варто і було.
А вітер п’яний і сердитий,
знов зазирає у вікно.
На розі, як і вчора, --
старці -- і рідні, і святі.
Чи вигра Буш у Ґора
в ці дні гіркаво-золоті?
Тихенько дмухаю на скельця,
і дослухаюся -- шумить!
Шумить моє маленьке серце,
воно живе, якщо болить!
9.11.2000
* * *
Намарних спогадів зривалися колеса,
локомотив вже рвався під укіс.
На води чисті, тихі плеса
вертається надламаний Чинґіз.
В очах його -- тужливих і прозорих --
ще образ твій підступно мерехтить.
Та не дійти уже намріяного моря,
себе в собі не пережить...
22.11.2000
* * *
андеґраунд і стеля тисне
і немовби надходить час
роздушити червону вишню
як тоді як у перший раз
це підвали твого дитинства
дим тютюновий пляшка вина
соковита гріховна вишня
вибухає немов війна
андеґраунд -- уламки віршів
з неба падає чорний сніг
з неба падають білі птиці
чи птахи ніби краплі сліз
15.12.2000
* * *
О. Ґордону
Старий, латентність далі буде.
А ще життя, отож, усе на краще.
Крізь душу пройде безліч люду,
і кожен нарікатиме на щастя.
І буде ще з десяток післямов,
рецензій лютих і прихильних.
Та вдруге вже не трапиться покров
тих днів шалених і похмільних.
Життя ще далі буде, не зважай.
Словам моїм не варто йняти віри.
Хоча навідліг кинуте “прощай”
в душі моїй лишає чорні діри...
29.11.2000
* * *
Ну от і ти, ворожий світе,
мій лютий світе навпаки.
Ця осінь, збожеволівши від літер,
ляга у русло ще незнаної ріки.
А сурми дмуть, поети пишуть вірші,
мовляв, для чого ще папір…
Листи ідуть такі оголено-убивчі,
чи навздогін, а чи навкір.
Поете, друже мій осінній,
у місті знов клубочиться сльота.
Дивись: усі пішли, лишились тіні,
лишилась порожнеча й пустота.
12.10.2000
* * *
І терпнуть ягоди шипшини
в степах, де мама, тато, дід.
Минають непомітними години,
я разом з ними -- слід у слід.
Шкода і праці: Дзюба, Стус...
З леґенди повертається Аттіла...
А у кутку -- засмучений Ісус,
що тулиться до маминого тіла...
30.11.2000
* * *
І вже: у пошуках намріяної прози
в цю осінь ще, можливо, повернусь.
Є тільки біль -- без патосу і пози,
коли в свічадо осені дивлюсь.
Є тільки ти, окошена бідою --
в цих днях -- коротких і німих.
Всепроща днів повільною ходою
штовхає нас в обіймища зими.
Та вже: в деревах густо пломеніє
гіркавих ягід мічене зерно.
Я спльовую на сніг, що люто почорніє,
коли поставлю ногу в стремено...
25.11.2000
* * *
Останній острів наростає
із-за камінного бугра.
Її, можливо, ще нема,
вона, ачей, іще не знає,
що доля звірить свій дзиґар
Чумацьким Шляхом і водою,
і непомітною ходою
потягне далі свій тягар.
І вкотре я любитиму усіх --
білявих ніґерів і німців,
і навіть москалів і українців,
плекаючи задавнений свій гріх...
10.12.2000
* * *
П’янким Ікаром випавши з вікна,
кружляю в пошуках намріяного дна,
ламаючи найближчу перспективу,
яку ламати, зрештою, не слід.
Це карма, жарти пана Бога,
життєва путь, чи пак, дорога,
в яку йдемо, забувши страх,
шкода, звичайно, що все так.
І сумнів облягає, як іржа,
під снігом стогнуть провода,
а терен -- знай собі -- цвіте,
і в домнах вариться ще сталь.
13.12.2000
* * *
Р. Мельникову
Осінній Йона в череві кита, --
Швидка покара й зрозуміла...
Одна для всіх загірна простота,
одна сваволя й віра...
І хай ця путь лише в уяві, --
пророка чи естета-сміттяра,
наш Йона вийде під заставу
свого майбутнього пера.
Велику Рибу хтось таки дістане,
який-небудь веселий китобій.
Зі степу прийдуть орди із каганом,
розірвуть неба пряжений сувій...
23.01.2001
* * *
Скажи, тобі буває страшно
в такі самотні вечори,
як от учора, завтра, нині,
як замість бажаної мсти
самотність гадом повзає
по спині?
І що ти робиш у вік-енд,
коли не треба на роботу?
Наприклад, я, мій Господи,
прости, ненавиджу суботу...
5.01.2001
* * *
Так затягує лютий, друже,
і нагальність щоденних справ
не дратує, а просто нудить,
як надмірність святкових страв.
Так минаєш черговий острів,
і укотре замовиш “сто”.
Так багато навколо монстрів,
але по фіґ, або -- все ’дно.
5-8.02.2001
* * *
минаєш парки вулиці заводи
святково збуджені вітрини
а десь підземні рухаються води
і губи з присмаком цитрини
за обрій квапляться нехай
чужі на дотик і незримі
уже чуття ти їм не заважай
свавільно вибухнути в римі
25.12.2000
cміттяр
Мій фах такий цікавий, --
сміттяр -- це майже санітар.
Ви зранку не прокинетесь без кави,
я п’ю гіркий настояний узвар.
Це поле битви і любові,
ну, звісно, інколи смердить...
Дванадцять страв, і всі святкові,
і кров Христа нікому не болить.
І я, немовби хворий Сван,
пантрую спогади і тіні.
Давно не пише щось Жадан,
і терпне світ у смузі білій...
6.01.2001, м. Шахтарськ
* * *
миршавий світ не вилюдніє знову
такий старий мов будда гаутама
йому б хоч трішечки любові --
натомість тіні бляді й хама
я б розговівся разом з ними
я певно зміг би певно зміг
але ідуть тривожні рими
і мій заповнюють барліг
вони -- сподівані й незнані
до ніг лягають наче пси
: чи рух назустріч гаутамі
чи тільки крок у напрямку зими
19.01.2001
Попернення в Ґалапаґос
ранок"