Олеся КРАСИЛЬНИКОВА
Збірка С. Жадана “Цитатник”
(Спроба прочитання)

Що вiдчуває читач, коли опиняється в свiтi поезiй С.Жадана? Обурення? Чи, перш за все, бiль? Але якщо постає бiль, то такий, що набув властивостi споглядати себе. Це, мабуть, i є основною рисою збiрки С.Жадана “Цитатник”, де зiбранi твори, якi сам автор вважає кращими.

Нове трактування свiту та себе в ньому рiзнить окремi перiоди в мистецтвi одне вiд одного. То що ж рiзнить сучасну лiтературу вiд будь-якого попереднього етапу iї розвитку? Вже нема безпосереднього бунту; нема сентиментальної закоханостi в життя, але нема i ненавистi до нього. Тому людинi дев’яностих залишається хiба глузувати з абсурдностi свiту (минулого, сучасного, майбутнього; посмiхатися, дивлячись на свої намагання щось змiнити.

Типовим представником дев’яностикiв є Сергiй Жадан. Бiль вiд тих самих намагань щось змiнити породжує хiба гiрку iронiю. Це вiдчувається на будь-якому рiвнi поезiй збiрки: є iронiя-тональнiсть i є iронiя-троп. Маємо цiкаве поєднання останнього з метафорою, найвживанiшим в лiтературi тропом. Але тут метафора, сполучаючись з iронiєю, найчастiше втрачає своє початкове значення перенесення. Тому така “метафора-iронiя” не вимагає розкриття, зiставлення з певним явищем дiйсностi. Вона сама утворює нову дiйснiсть (“надреальнiсть”, часто набуваючи значення символу:

Щось подiбне можна побачити хiба увi снi: маємо новий свiт, який не вимагає тлумачення доти, доки ми в ньому знаходимось; та при виходi з цiєї “надреальностi” вже споглядаємо її дещо вiдсторонено. Виявляється, що незвичайний свiт нiби “поважно” iронiзує зi свiту реального. Виникає цiкаве протирiччя: з першого погляду абсурдний свiт поезiй Сергiя Жадана є змiстовним символом свiту реального i прихованим глузуванням з його абсурдностi:

Обєктом iронiї стає i сам поет:

Тут вiдбувається характерна для iронiї “зворотна дiя”. Маємо возвеличення себе i разом з тим, завдяки возвеличенню, -- iронiзування, що пiдсилюється нiби недоречним (щодо особи Христа порiвнянням.

Отже, метафора вже не сприймається у своєму звичному значеннi. Можна сказати що вона намагається виразити стан обурення чи здивування, але передає це за допомогою спокою та обов’язково iронiї. Тут не побачимо обурення як стану раптового напруження, збудження -- є лише стан споглядання за чимось хворобливо абсурдним:

Часто вислiв сприймається як iронiчний внаслiдок вживання метафори в контекстi дещо зниженого плану:

До усього сказаного можна додати ще одну рису поезiй цiєї збiрки, що допомагає створювати ту саму “iронiю-метафору” -- це певна “дитиннiсть”, що вiдчувається на рiвнi мови та образiв. Поет вживає вислови на зразок тих, що творить дитина, вважаючи їх цiлком нормальними, такими, що дорiвнюють реальному свiту. Вiн удає наівнiсть, виголошуючи цiлком “дорослi” думки:

Iронiя вiдчувається в усьому. Здається, що вона є своєрiдним захистом вiд свiту байдужностi та фальшивостi. Можна сказати, що iронiя є свiтовiдчуттям Сергiя Жадана i бiльшостi поетiв -- дев’яностикiв.

I, звичайно, не можна обiйти увагою ще одну помiтну рису поезiй С. Жадана -- “вiдвертiсть почуттiв” (О. Кажан. До “вiдвертостi”С. Жадана можна було б додати означення “межова”, що нi в якому разi не наближає його поезiї до натуралiстичних чи навiть реалiстичних (у звичайному розумiннi цих термiнiв. Пiд “межовою вiдвертiстю” треба розумiти той самий стан самоспоглядання, викликаний душевним болем. Складається враження, що поета нервує будь-яке “оспiвування” цього болю (це характерно хiба для сучасної поп-культури та, звичайно, для романтизму. Але разом з тим у автора не виникає потреби патетично кричати про свiй стан. Залишається дивитись на нього як на реальнiсть i таким чином передавати читачевi:

Iнодi факти “межової” вiдвертостi нiби навмисне маскуються пiд терплячо-байдуже перерахування конкретно iснуючих для всiх фактiв дiйсностi, тобто певного стану, що приховано виступає своєрiдним контрастом до перелiчених реалiй звичайного iснування:

Таке перерахування неважливих, здавалось би, фактiв працює на вiдповiдне сприйняття сучасного свiту, який сам по собi є до смiшного примiтивним. Це i є життя, життя без зайвого пафосу i вигаданих задля власного рятунку дрiбних цiнностей. Але саме воно хвилює автора, сприймається як данiсть, яку не можна змiнити, осмислити, закохатися в неї, чи просто зненавидiти. Цю данiсть можна сприйняти (вибачте за тавтологiю лише як данiсть:

Чим можна пояснити таку недосконалiсть свiту? Одним з пояснень буде виступати наявнiсть в ньому “мiста”, але “мiста” у широкому його розумiннi -- як символу всього штучного, загибельного, iнодi як символу Європи. Звичайно, тема ця не є новою. Наскрiзний образ мiста зустрiчаємо хоча б у М. Семенка (що мав деякий вплив на С. Жадана. Але у Жадана вже нема тiєї гри, чи то загравання з темною силою мiста. Вiд гри (а разом з тим i вiд усвiдомлення своєї здатностi грати з мiстом, тобто певною мiрою бути з ним нарiвнi залишається хiба можливiсть iронiзувати над своєю теперiшньою слабкiстю:

Людина вже не протидiє впливовi мiста, вона “дозами” розчиняється в ньому. Можливо, цим можна пояснити таке сприйняття автором сучасної людини, яка є не лише недосконалою, але навiть “ущербною”:

Для С .Жадана не характерно своїми поезiями “втовкмачувати” власний погляд на певнi явища дiйсностi. Вiн лише передає свiй стан, стан людини кiнця тисячолiття.

Iнодi, правда, помiтнi спроби пояснення сучасної ситуацiї. Але вони не виходять за рамки традицiї. Наприклад, у поезiї “Атеїзм” теперiшня наша “ущербнiсть” пояснюється своєрiдною помстою Марiї за Iсуса:

Але ще раз зазначу, що все ж таки головним для поета є стан як такий, вiн важливий сам по собi. Тут не можна лишити поза увагою поезiю “Самогубцi”, де не подається нi причина самогубства, нi його фiлософське осмислення. Маємо лише стан жаху, чи скорiше передачу чисто фiзiчного стану, викликаного жахливим видовищем. Адже це бiльш впливає на читача, нiж абстрактнi роздуми з цiєї теми:

Нема намагання зазирнути за межi смертi, а зображення смертi як суто фiзичного до огиди явища посилює жах “маленької людини” перед чимось вiчним та невiдомим. Разом з тим бажання смертi є бажанням втекти вiд того самого “мiста” у широкому розумiннi до сили i вiчностi:

Певна “велич” смертi присутня хiба в останнiй поезiї “композицiї” “Самогубцi”. I це , мабуть, не є випадковим. Остання поезiя присвячена “тому що втопився”, а вода є наскрiзним образом збiрки; бiльше того, вона є своєрiдним “чистилищем”, а iнодi i силою, що здатна зруйнувати iснуючий безлад.

З водою, найчастiше з дощем, пов’язується прозрiння -- єдине, чого не змiг би витримати сучасний свiт:

Цей можливий потоп, i смерть, i мiсто -- все маємо сприймати таким, яким воно є, без прикрас, хоча усвiдомлення цього є дуже болючим процесом; не кажучи вже про усвiдомлення своєї вiтчизни як єдино можливої i єдино справжньої реальностi. Але тут С.Жадан залишається у межах традицiї. Так у поезiї “Цитатник” знайдемо цiлком звичнi iстини типу: “країну не обирають”; у Жадана читаємо:

Маємо традицiйне вживання поряд з образом України образiв, що пов’язанi з символiчним тлумаченням її долi “покритка”, “повiя”:

На надiю щодо перспективи “щасливого життя”, чи просто на надiю нема й натяку. Але ж для бiльшостi читачiв i критикiв усвiдомлення цього дорiвнює смертi, чи взагалi є неможливим. Тому не будемо порушувати традицiю i спробуємо вiднайти оптимiстичнi нотки хоча б у таких рядках з поезiї цiєї збiрки:

м. Донецьк