Слава ПЕТРОВ
Трамвайність

* * *

Мата Харі, сонце спалює вікна.
Серцево-судинні хвороби вплітаються в тканину злив.
Ти обертаєшся на схід, де в готичному Відні
Розрізають солоне небо уламками слів.

Божевільні солдати у хмарах газу
Кричали, що Богоматір летить над полем.
А в далеких містах тебе, мов заразу,
Легіони коханців запивали трихополом.

Мата Харі, сонце падає в море,
І воно, закипаючи, харкає кривавою піною.
Чи не вперше світ пізнає на повну міру
Божевілля, стилізоване під тріскачку спінінгу.

А сухотне повітря тремтить від авіабомб,
І скажено ревуть казани двадцятого сторіччя.
Огортаючи степ очима, ліричний бомж
Марить прийдешним патологічно.

Так формуються звуки, так помирає час.
Завтра сонце повернеться, та буде іншим.
Мата Харі, вгамуйся, не треба кричать.
Мата Харі, дивись: опадають вишні.

 

* * *

Містичній дівчині
На ім’я Таня Зуб

Не піднялася, значить, рука
Вбити закохану в себе поему.
Привид Венеції нами блука,
Привид солодкий та вічнозелений.

Прошепотівши: “Баста! Капут!”,
На фіґ забувши про вишні з криницями,
Ми вирушаєм в далеку путь:
Кожен іде до своєї Венеції.

Так і залишимось на півдорозі.
Так помирають на півпоезії.
Скажуть наразі найближчі друзі:
“Світ їх ловив. А спіймала Венеція”.

 

Industrielle

Як ми втікали з порожніх станцій!
Хто би ще знав, крім наших підошов,
Про нескінченні гумові танці
На дочервона розжарених площах.

Як ми шукали захисту в тіні!
Вона ж прогиналась, мов сніг, під нами.
Невільниця Сонця скажено-синя,
Вона читала кожен наш намір.

І коли позіхало занедбане місто,
Повертаючись до зимової сплячки, --
Ми з його перевтілень творили міфи.
Й від них понадхмар’я заходилось плачем.

 

Малюкові Гуліверу

Ваші руки я тисну чемно
І кажу: “Капелюх цей вам личить”.
Та до чого б не був причетний, --
Не дивіться мені в обличчя.

Сірі хмари встають над касарнями.
Повертає додому Річард.
Але що би там не казав я вам, --
Не дивіться мені в обличчя.

Завтра вас проковтне вагон.
Вам не чуть, як пугач кигиче.
Не дивіться мені в обличчя,
Бо немає в мене його.

 

* * *

Виший мені сорочку

Тим, що мені так личить:

Виший мені сорочку

Дротом електричним.

Глухо мовчать цигани,

Вічно ревуть коти.

У веснянім повітрі

Плавиться юґендстиль.

Іноді ми втікаєм

Повз літаки й дощі,

Гублячи по дорозі

Лімфу та fucking shit.

Кожен склада паліндроми,

Тішачи власний хист.

І сиплються градом з неба

Палаючі сині птахи.

 

П’єро-1998 (Михайлю Семенку)

Друзі, купуйте поліетиленові троянди!
Бачите, як їх кохає невблаганний вітер?
Мій прадід тримав на плечах небо. Він був з Атлантів.
Тепер небо занадто далеке. Тому купуйте квіти.

Ми падаємо навколішки перед
телефонами-автоматами,
Замість того щоб молитися холодній траві.
Що з того, що я навчився літати?
Що з того, що не вмієте літати ви?

Власне, небо -- це з отрутою склянка, --
Як для янголів, так і для круків.
Друзі, купуйте поліетиленові троянди.
І викидайте їх на смітники.

 

Трамвайність

Трамваї сплять так само, як коні.
Під порожньої ночі важкою ковдрою
Тиша, немов від розірваної струни.
В той час, як сновиди міряють небо,
в той час, як горять у квартирах меблі, --
Трамваї бачать кольорові сни.

Коли ніч володіє кожною хвилиною,
Коли місячні ікла вкриваються піною, --
Незалежно від політичного
й температурного режиму,
Вони бачать сни, захоплюючі й тривалі,
Про щасливого Господа всіх трамваїв,
Що прямує в небо трупами пасажирів.