Віра БАЛДИНЮК
Провінційні замольовки

Пахне кавою, паленим листям,
Трохи містом, а трохи -- дощем.
Тиця в небо мізинчиком-вістрям
Тітка Церква з округлим плечем.
Йду, нахабно вдивляючись в вікна,
Теліпається вітром пакет.
Чимчикую, аж доки не зникну,
В провінційно-осінній проспект...

Зі стін попадають лимонні кахлі,
Самотнє яблуко самітниця зірве,
Розкришить листя, як фруктові вафлі,
Чиясь тендітна ніжка в галіфе.
Їх обведу у пам’яті пунктиром
І заховаю до наступних свят
Карафку з темним осіннєвим пивом --
Одним ковтком не випить листопад.

Недоладний туман з водяними очима
В розковиряний світ делікатно паде.
Так втрачається смак з однієї причини:
Хтось у каву вершки без прохання кладе.
Потопаючи в цій розмолочній пастелі,
За собою несу мокру марлю снігів.
Я стомилася й хочу лишити на стелі
Невишкрябні сліди опредмечених снів.
Розіжметься рука, що затисла востаннє
Кожне серце, неначе маленький еспандер.
І для кого тоді усі наші кохання?
І даремне життя, як засвічений кадр.
...Буде сон. Буде тиха хода за вікном,
Бліді стегна в цератових лахах,
Сіра маківка в пальцях і чисто вапном
Перебілені лиця зі страху...

В тебе в очах волохаті дерева
Трепетно сіпають ніжними пальцями.
Більшого щастя їм і не треба,
Тільки б єство натюрмортове мацати.
Що ти побачиш заспаним фокусом
Третього ока позавтра уранці?
Миска з неголеними абрикосами,
Небо розіп’яте висить у рамці...

В кінці-кінців, ще ніби-то не осінь,
Не час беретів і пальто в клітинку --
Вже патетично лірики голосять,
Втираючи схвильовано сльозинки.
“Кісь дівчини, сміливо несучасні,
Несуть свій сум і скрипки у футлярах.
Я перестала корчити гримаси,
Себе додому в плечі поштурляла.
Я теж несу цікавину в кишені!
З’яложене люстерко гострокрає.
Перевіряти, дихаю чи вже ні,
Коли раптово часом помираю...