Вальтер ДРАҐ
Дев’яностики: покоління, якого немає

Здається, дев’яностикам -- хана. Перспективи цього покоління видаються все більш туманними. Хто знає, що мав на увазі Сергій Жадан, подаючи у своїй останній книзі "Пепсі" таку посвяту: "Пам’яті Нової Ґенерації присвячується"... Як на мене, то на сей раз завжди іронічний наш геній є досить сумним, бо це його покоління.

Стартували дев’яностики досить гучно. Чого вартий лише один Жадан! А Андрусяк, Бедрик, Скиба, Бондар-Терещенко, Дністровий... Ці "перші хоробрі" справді були заявили про прихід нової ґенерації. Чесно кажучи, з появою в нашій поезії цих імен якось відразу поза увагою лишилося усе те БУ-БА-БУ разом із "Сучасністю" та Станіславським феноменом включно.

Харків в особі Жадана вкотре вже подарував літературній Україні іншу, нову естетику, можливо -- нову реальність художнього слова. І був він не самотнім, маю на увазі, що Ігор Бондар-Терещенко -- то ціла епоха в історії українського слова останніх років. Хто цього не помітив, прошу -- його "Уласкава" до Ваших послуг.

З інших україн неньки з’явилися вже згадувані не менш цікаві поети. Але.

Так, але... Лауреатів конкурсу "Смолоскип" все більше з кожним роком, і винні не тільки роки, будь ласка -- нова номінація -- за літературну діяльність... Хто одержав премію, знаєте (*). А чому не я, не Ти, не хтось інший? Та мова, власне, не про це... Отож, лауреатів все більше з кожним роком, а до "перших хоробрих" можна долучити хіба що Анатолія Дністрового та Андрія Бондаря. І все. Що? Так, все.

Порахуймо їх усіх, багато це, чи мало? Звісно, сенс не в кількості, а в якості, але хто прийшов за останні п’ять років?

Як не прикро про це говорити, але серед продукції "Смолоскипу" забагато макулатури. Зрозуміло, що це частково "іздєржкі" літпроцесу, але все одно -- прикро. До речі, як на мене, Львів літературний тримає свою літературну репутацію завдяки лише Р. Скибі. Тому марно й без підстав засмутився Єшкілєв (Література -- плюс, № 9-10). Бо крім Скиби -- нікого, ну хоч лусни, а нікого.

Тому і здається мені -- хана дев’яностикам. Їх просто немає, у чомусь апологет Станіславського феномену має рацію, але він -- про інше. Наразі пропоную подивитися, хто ж іде за Жаданом, за Бедриком? А нікого, порожньо. Порожньо навіть у Харкові, що вже мовити за інші "города і вєсі"? Тільки на хвилину уявіть собі, що Жадан виїхав би з Міста. І де буде той Харків на літературній мапі України? А якщо виїхав би Бондар-Терещенко? Чи хто-небудь скаже тоді, а де він, той Харків? -- А де ж Харків? А де ж ми? -- запитує Ростислав Мельників (Література-плюс, № 9-10), і хочеться відповісти -- в глибокій дупі...

Пропоную поглянути на нові книжки, скажімо, останнього року: "Шарґа" Андрусяка, "Пепсі" Жадана, "Свято небуття" Бедрика, "На смерть Кліо" Дністрового... Оце, задається, і все, не виключаю, що когось забув, але це суттєво не змінить загальної картини.

Лише тепер розумію, чому так мало поетів в антології "Іменник". Дехто там навіть зайвий, хоча декого й не вистачає, Бондаря-Терещенка, наприклад, а ще -- Дністрового.

Перші з цього покоління, "перші хоробрі", йшли по мінах. Але вижили майже всі. Але чому ж за ними так порожньо? Чи знову потрібні міни, аби з’явився той, хто почує спрагу путі?

В "Кальміусі" Ч. 1. за цей рік була стаття розчуленого О. Кажана (цікаво, хто за псевдонімом?) "Дев’яностики: покоління поза грою". З думкою автора можна погодитися лише тоді, коли під грою розуміти мистецтво взагалі, і літературу зокрема. Цього покоління в мистецтві і справді немає... Але -- було, і тому -- сумно.

Декаданс помножений на розпач ще не є поезією. Візьмемо хоча б "коротеньку поему для інфікованих", що на сторінках цього ж "Кальміусу". Чому авторові конче треба писати для інфікованих? Чи варто для них взагалі писати? Чому б не писати для усіх інших, або просто -- для всіх? Чи варто нині, в добу жахливої депресії множити ці типи інфікованих ще й у літературі? Думаю, ні, не варто. Я особисто нічого не маю проти "забльованої фіранки", кому що подобається, але при чому тут література? Подібні твори (не лише цього автора, але і багатьох інших авторів "Кальміусу" і не лише "Кальміусу") зайвий раз підкреслюють той глухий кут, у якому нині це покоління. Треба шукати вихід. Чомусь переконаний, що він не в декадансі, а в чомусь іншому. Рецептів давати не буду, не лікар. Але треба шукати, інакше хана. Це не вирок, але -- спроба діаґнозування. Fuck! Fuck! -- сказав би Б. Вілліс, -- а все-таки "інфікованість" -- це так само спроба діаґнозування, можливо поет має рацію, можливо -- він уже шукає, тоді добре, бо друга фаланґа має відчути спрагу путі... Інакше -- див. початок цього тексту.