Вихід книги Юрія Покальчука "Те, що на споді" мусив би, принаймні, "збудити" широкі кола
побілялітературного люду. Проте, сенсації не сталося -- можливо тому, що автор зовсім не жінка, як,
приміром, Оксана Забужко, а таки навпаки, можливо й тому, що у нас, як і в колишньому Радянському
Союзі, за твердженням однієї критикеси з "Літературної України", сексу просто немає, а й, до того
ж, солідного перекладача та президента Асоціації українських письменників в амплуа "еротописця"
серйозно не сприйняли, хоч річ, власне, і не в цьому -- йдеться, перш за все про еротику в художній
україномовній літературі.
Браві вилазки у розвідку ще одним Юрієм за часів "старого" "Пост-Поступу", а по тому
Винничуківське "гульвісне" редакторство (у "Гульвісі" ж, здається, вперше були оприлюднені і деякі
еротизми Покальчука) та заснування цілої сороміцької серії літературної агенції "Піраміда", --
підготували доволі добрий ґрунт у цій царині і "Те, що на споді" лягало у намічене русло, коли б не
одне "але", заакцентоване нашим письменником ще в альманасі "Пси святого Юра".
Як на незапрограмоване читання розглядуваної книги, усвідомлення акцентації при уважному підході
приходить приблизно через п’ятдесят сторінок. Можна припустити, що того вимагають канони
пропонованого жанру або ж: присутній у композиції книги по-тверезому чіткий розрахунок автора,
котрий знається на законах психології людини та етносу.
Рано, а чи пізно перед мільйонами "Богданів" постає проблема переходу з одного статусу в інший:
"очоловічення", -- як в прямому, (і чи не тому переважна більшість оповідей пов’язана з тим, що
відбувається "вперше" на рівні "споду"), так і в переносному розумінні: постанні свідомої
національної одиниці. Як у першому, так і в другому випадку відбувається обряд ініціації, але між
ними немає, виявляється, і не було межі -- це речі, за Покальчуком, взаємозумовлені.
Незреалізоване чоловіче єство, а то й позбавлення його взагалі -- вже у сфері націотворення
обертається катастрофою, ба -- навіть "Кінцем": "Неймовірний біль пойняв Богданове тіло, кров
заструменіла з рани, він мало не втратив свідомості, тримаючи скоцюрбленими пальцями відсторонену,
відчужену від нього власну чоловічість, свій, вже сторонній зараз, кінець, найважливіший шмат свого
тіла, своє найдорожче, найінтимніше "я", що означало кінець усьому, що було, що могло ще бути, що
ніколи, що від, і не до..."(с.66). "Кінцем" починалася і "нова" доба для України: "Імєнєм
пралєтарской рєвалюціі в Расіі" -- і застрочили кулемети. Якась куля скосила й Богдана. ...Імєнєм
пралєтарской рєвалюціі в Расіі" (с.66).
Через ключові символи української свідомості проектується історичне тло і довгоочікуване: "...на
загал удома розмовляли виключно українською мовою, хоч на вулиці говорили здебільшого російською.
Мама вдягалася на свята в українські строї, а батько у козацькі шаровари й вишиванку, співали з
гістьми народних пісень. Все було ніби весело, чекали прийдешнього дня української культури й
державности" (с.56), -- але так і не зреалізоване чоловіче -- "державне" єство нації, а відтак --
нації, неповноцінної, з яскраво вираженою жіночою домінантою.
Останнє -- наскрізний мотив багатоваріантних (наскільки дозволяє письменницька уява, тон
художнього твору і ненав’язливість варіантів) форм одного і того ж обряду -- ініціації. Та й, окрім
того, актуальні категорії "Україна" та "ідея" мають для потенційного "українця" все ті ж ознаки
жіночого роду, що підтверджує виплеканий "комплекс" вже на рівні психології етносу та його
інтелектуальної еліти зокрема: "Ми лягали спати знову спантеличені, але й освітлені дивними його
словами, здивовано помічаючи й у собі бажання встати, коли заманеться, і рушити в далеку дорогу,
нікуди, просто в світ, у сліди Сковороди чи інших блукальців, які шукали правди і знання, до
світла, до людей..." ("Рі-ба" с.231), -- він постає щораз у новій версії, залишаючись водночас
незмінною моделлю.
Разом з осмисленням національної "зацикленості" приходить і відчуття меншовартості: "Не хотілося
бути відданим тільки Україні, жити ідеєю, жертвуючи, віддавати все для культури свого народу.
Віддавна хотілося просто бути собою, не зумисно належати до цієї культури, не з вибору і
свідомости, а так, як належить до своєї культури француз чи німець -- просто волею долі, бо він
такий є...". З іншого боку, наголошує Юрій Покальчук, чи то пак, перепрошую, його герой: "Ми ж --
ніби приречені на національну свідомість. Раз зрозумівши, що живем у рабстві, ніколи не позбавишся
потреби воювати проти рабства, а якщо ні, ятритиме тобі душу відчуття зради, прислужництва, власної
ницості... Отож -- все для України, і ти невільник цього почуття, ти його служник, як шанувальник
особливого культу..." ("З других рук" с.264).
У теперішньому часі герой, а також автор і читач -- опиняються в болісній ситуації вибору.
Ймовірно, що саме таким чином пропонується ще один варіант ініціації для новітнього покоління, а
книга "Те, що на споді" в такому разі всього лише збірник міфів, які повідомляються неофіту.
Та чи буде "збурення" оточення, а потім і "входження" у новому статусі "ініційованого" (покоління,
літератури, нації...)? -- письменник відповіді не передбачає, винісши натомість за епіграф
самоцитату з останньої оповіді: "Чистота страшить, але вабить тих, хто її втратив і відтак
ненавидить шляхетність духу, намагається принизити високе і знищити чисте, довести янгола до
падіння і в такий спосіб заспокоїтись, урівнюючись з тим, що недавно сліпило його сонячною
недосяжністю."
Василь КОЖЕЛЯНКО
