Олег ЗАВ’ЯЗКІН
З циклу "Орнаментальна тріумфологія"

* * *

Той вітер, ніби стинувши плечима,
повільно згас, покинув нас на сором.
То й підемо, мов мучеників сорок,
прочанами до вранішнього Риму.

Не є кохання у пустих будівлях.
Не є дощу. То грім сухий на крівлях

тріпоче, попинається, злітає.
На обрії здіймається столиця,
де Матір Божа, вічна удовиця,
у синовій садибі доживає.

 

* * *

Хто взяв кадило, той з очей і зник.
Господь між нами, мов перед бідою,
Розсипле сніг долонею блідою...
Чи так се справді, пане провідник?

Хто пошепки спитає у пітьмі:
"Кого шукаєш, Господи, повсюди
з чолом замлілим? Вірного Іюду,
щоб вислизнути разом із юрми?"

Розпродамо тих мокрих голубів
та втечемо крізь храмовую браму...
Авжеж, Господь опікується нами,
хоч голубів ніколи не любив.

 

* * *

Ми проводжали долю-килимарку...
Втім, вересень. М’яка, мов капелюх,
троянда без рожевого прошарку
по листяному котиться сміттю.

Як три вітри стовбичили за рогом,
вщерть повний, захлинався оковид...
Ми ж недотики, тихая небого,
ми ж янголи з обличчями сновид.

Та падолист відгонить досі жовчю.
Садок принишк і віття поронив.
Ще осінь кревну сестру тлить і точить...
Хіба Господь від цього боронив?

 

* * *

... або руїна дерева сухого
просипле порох теплий та гіркий.
Нащо голубеня з очима Бога
ти випустила з білої руки?

Чи то кінець, коли повіки впали?
Чи можна бути ближче за мерців?
Така холодна, жвава та недбала
долоні тінь не меркне на лиці.

 

* * *

... задовгий день, де Місяць обпече
бліді обличчя нав’їми вогнями,
де вічність до поцупленого краму
прищеплена на кшталт кінських очей.

Від сліз солоних до солодких сліз
ми нудимось між щастям та любов’ю --
погорді, перекручені від болю...
І Захід дня вже впав напереріз.

 

* * *

Ти прийдеш знову -- стомлена, худа,
промовивши недбало: "Черевики
я загубила, так. Чи маєш ліки?
Застуда, так..." І темна, мов вода

заклякне тінь -- суха, напівворожа --
і смороду міського нажене...
Чекай, мені наснилося страшне...
... та стиглий сніг, що впав під Різдво Боже.

 

* * *

Се ми -- коханці, покидьки сезону,
засмагла двійця... Чуєш плюскіт крапель?
Тут вмерло море, пахощами лона
сп’янивши нас... Де ж, сестро, брат твій Авель?

Рахуймо східці. Рушимо потайно.
Тут вбивство сталось. Сіль роз’їла серце.
Тут води бились -- м’язисті, безбарвні.
Ще вчора, в серпні, теплі як ведеться.

 

* * *

Пан буро* у святковому капелюсі
натиркнеться на збочений погляд
(Дивися до болю у скронях
крізь жмути зволожнілих лілій)
Мабуть сей волоцюга
міркує собі пихатий пан
не хтось інший як втіклий з галери високого дзеркала
(Хоч би поніміла шкіра дивись не примружуйся
натеши собі оком блиску на згадку або на орден)
Втікати не можна бо ж квіти пов’януть
Спаплюжені милі вологі гидкі Закатовані