Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
Вогні великого міфу

Нарешті таки вдалося уважно, на відповідній моментові напівзатемненій самоті, з книжечкою текстів перед очима -- прослухати касету "Вогні великого міста" з Юрієм Покальчуком у ролі співака та гуртом "Мертвий півень" у всіх інших можливих іпостасях. А саме -- труба, фортеп’яно, бас-гітара та інша боса-нова. Асоціяція першого ряду -- прогулянка до дідуся Терещенка по його перекладний двотомник "Сузір’я французької поезії". Аж потім, прислухавшись, помічаєш, що тут також присутні переклади з еспанської, англійської, шведської, а також з Цибулька, себто з Еклезіяста: "добре п’ється гуртом, а втім і поодинці не зле, живеться удвох, а втім і поодинці не зле" і т.д. Відомий перекладач М. Терещенко Цибульком, як знати, не переймався.

При тому, здавалося б, переклади непогані, самі вірші дещо ліниві, а з приводу авторського їх виконання Покальчуком потроху починаєш не довіряти музичним оглядачам нашої багатотиражної преси, які наполягають, що він гірший за покійного Джіма Моррісона, чиї поезії нещодавно були так само покладені на музику його осиротілим гуртом "Двері". Помітно, що автори проєкту "Вогні..." особливо не перевтомлювалися, "синкретизуючи мистецтво" задля його сприйняття масовим слухачем, і тому саме як вдячний слухач ковтаєш той продукт з почуттям солодких лінощів, far niente. Трохи лякає інше.

В буклетику, який чемно додається до касети, зазначено, що даний проєкт не останній, і надалі буде продовжений, адже поетів, самі розумієте, на світі багацько. Хоч і це ще не так страшно. Натомість претензія авторів проєкту на першість щодо ідеї розглядати митців різних мистецтв паралельно у часі і просторі вже, признатися, дивує. Адже історії відомі випадки, коли спільними зусиллями людства сполучалася велика кількість авторів задля створення однієї книги як моделі культури на основі всіх попередніх досягнень -- в літературі, музиці й кіно! Нині ж маємо, як діти кажуть, ґейм овер.

Тож зі священними книжками людства на кшталт Корану, Тори чи Біблії, а також з іншими універсальними проєктами, здається, все зрозуміло. Будь-яка кон’юнктура рано чи пізно стає мейнстрімом. Той самий Джім Моррісон це знав, і Курт Кобейн, здається, також, тому й співав: "Я краще буду мертвим, аніж кльовим". А ось Покальчук навпаки -- хоче бути і кльовим і живим, співаючи "мертві" тексти під музику "Мертвого півня".

Згадуючи наразі і мертвих, і живих, і ненароджених, себто мовлячи про "життя" тексту, автор сих рядків має на увазі не його існування в культурі, а сам, розумієте, процес: гармонійні зусилля автора і тексту. Рухаючись назустріч один одному, вони -- у випадку, скажімо, з Лоркою, Елюаром чи Цибульком -- мають спільну мету: оживання, оживлення, сотворіння. Натомість у "Вогнях великого міста" маємо суцільний оживляж, себто реанімацію міфу назвою "дуже спеціальне бачення багатовимірного мистецтва".

Адже будь-який текст -- це також жива істота. Це явище, яке в силу своєї появи в конкретних сюжетах і обставинах змушене противитися знищенню, або інтерпретації. Хоч вони, як стає бачити, все одне відбуваються у вигляді, припустімо, "синкретизації культури". Загалом же сьогоднішня культура вже не відображає почуття, а виробляє нові. Схоже на те, що вся її діяльність полягає у тому, аби дати людині можливість повправлятися в уявленні найнеуявленіших проєктів. Яким на сьогодні, безперечно, є проєкт "Вогні великого міста".