М. ЧЕРНЯК

Архітектоніка поетичної збірки Еліни Свєнцицької дивує завершеністю. Вірші, що будують світ пустельної риби, створіння мудрого, терплячого, стражденного, беззахисного і самотнього, всі вірші читаються як одна поезія, всі цикли укладаються в один, ім’я якому -- біль:

"Життя піщане" і "Pro domo mea" -- цикли поезій із прихованим, але потужним мотивом шукання Ханаану, землі обіцяної, з наголосом на шуканні в муках. Земля, мрія, будущина, гармонія -- все це загубилось у пісках, витіснилось за межі. Лишилося тільки страждання в безплідних мандрах:

Часом мотив шукання ускладнюється відправною точкою -- "домом моїм" або "Україною", так, що відчутна внутрішня роздвоєність героїні поезії, остаточна відірваність від власного етнічного, культурного часу і простору:

"Згодний покинути Батьківщину" стає "кинутим Батьківщиною" -- думка, характерна для празької школи української еміграційної поезії. І хоча в Е. Свєнцицької ця алюзія виникає в межах образу України, йдеться не про Україну, а про дідизну -- Ханаан. Тема туги єврея за міфічною Батьківщиною на кшталт теми Кафки, детермінованого мовно-етно-культурними обставинами. Через зміщення різних етнічних свідомостей досить оголено для українського мовного і фольклорного світу звучать мотиви туги за матір’ю:

Пошук втраченої матері, дому, дитини, відчуття необхідності реабілітації минулого обертається для ліричної героїні стражданням, бо …нічого нема, окрім снігу, Окрім снігу в чужому подвір’ї (підкреслення моє. -- М. Ч.). Осінь, дощі, ріки розгортають все ту ж тему пустелі (глухоти, німоти, відсутності продуховини для мудрої риби) і, відповідно, фізичної, духовної, екзистенційної самоти героїні:

Якщо два цикли ("Життя піщане" і "Pro domo mea") презентують і рефлексійні, і ситуативні поезії, то цикл "Світ риби" охоплює здебільшого вірші-інтроспекції. Ніби з дна піщаного мертвого моря ми чуємо голос риби. Власне, німота ї є її глибоким словом.

Зникає межа, де завершується сон і починається біль свідомості; словесний образ "світ риби" якнайкраще передає цю абсурдність і позареальність існування самотньої жінки. Риба -- істота стражденна, і страждає вона безпідставно, на думку героїні. Але саме "на посивілих рибах знову земля стоїть". Може, страждання і біль є віссю існування?..

"Замерзла і тиха душа" героїні переповнена болем, перебуває на межі напруги нервів, не знаходячи спокою ні в пустельному світі вбогого міста, ні в собі самій. Важко спрогнозувати, чим завершиться ця внутрішня криза героїні "Пустельних риб", -- виходом на поетичний обрій іронічного або морального "я" або , що можливо, відходом від поезії. Тим більше, що українська не є природною для авторки; це можна побачити подекуди в ігноруванні наголосів, у специфічній трансформації українських культурних моделей (казкових сюжетів, шевченківських шаблонів-звертань до уявного адресата). Гра з контекстами, справді, може бути не лише екзистенційно небезпечною, як зауважує сама поетка, але й банальною, з огляду на поетичну мову. Можна сподіватися, що авторка подолає опір мовного і культурного матеріалу, а її вірші -- судоми страждань.