Сон
Наверзлося: конаєш, самотня.
Я -- не бувши -- повернусь при тім...
Як же мчала дорога зворотня
Через хащі розкатів, у грім!
Розпласталась. Обличчя потворне.
Лихоманка -- твій безкарний бич.
Кожен палець порожнечу горне,
І -- ні слова, тільки острах віч...
І в обійми згріб тебе по хвилі, --
Аж зо смертю, що грудь твою ссе.
І наповнив духом губи вмлілі
Скільки стало -- й пробудивсь на се...
Перша зустріч
Перша зустріч по смерті! Півруїнна брама.
Кроч пильніше!.. Цілуй їх -- сни-чагарники.
Чи то ти? -- Ніби інша, чи все ще -- та сама?
Слабнуть очі... Запевни!.. Порухом руки!
Тільки ж -- порухи-знаки ніщотою стали!
Жодних, жодних запевнень! Світ не знає нас!..
Щезли реготи в пітьмах -- і ридання шквали.
В павутинах кутами погніздився час...
Поступімось!.. Хай линуть метелики-злуди...
Може, й правди, нівроку, -- що той сіна стіг...
Чом же плачеш? Для чого? Чи завважать люди
Біль наш -- місячних стьожок ледь помітний біг?..
Таємниця
Ніхто не вздрів нас -- хіба нічні
Метелики пізнім маєм.
І так нам любо, що ми одні
Про любощі наші знаєм.
Рвучи букет, сестреня твоє
Той шепіт чуло незблизька --
І зразу тихим при нас стає,
Ще й долу никнуть очиська.
І вздовж, і вшир між яблунь ганя,
Співанками обуянне.
І так нам любо, що сестреня
Так само зна про незнане!
Смерк
Перша смерку хвиля
Повива земне.
В шибах -- тьми розкрилля,
Сонцеве знесилля
Між настурцій схне.
Як то: невгомонні
Ми колись були?
Винишкли долоні
Під кохані скроні
Мовчки простели!
Хто ж себе сповіда
В цей небесний скон?
Лиш сльоза-сновида
В сон -- свій промінь кида --
І не вірить в сон...
* * *
Домліваєш у ложі, між цілунків сліпа вже...
Володіти б так вічно -- та не вийде назавше!
Не моя ти вже й зараз. Ти й мене вже не бачиш!
Мла в очах загуляла, нею, нею маячиш...
Западаєш так знагла в мерехтючо-глибоке,
Тіло -- дуже слухняне. Тільки ж тіло -- безоке!..
Западаєш так знагла в дальні хлані безслів’я,
Де не був, де не марив, хоч для них же й лелів я!
* * *
Там, на річці є, напевно, лодь,
Треба тільки хвилі побороть.
Є, напевно, за рікою даль,
Треба тільки вижалити жаль.
Глянеш в очі -- вся неначе в сні,
І не скажеш, -- і не треба, ні!
Знаю кожен порух, кожен знак,
Аби тіло йшло до мене й так...
Все я знаю... Мовити, і знов
Облеліти перса без розмов...
Рідна тілу, сукня обігне
Дивні стегна, люблячі мене.
Все я знаю! Тільки не збагну --
Чом же плачу, плачу в тишину?..
Вірш місяцевий
В холод місяця ввійти,
Прорости крізь злотно-срібне --
Радощі непростоти
Й простоту всього, що гибне!
Був там чар і сміх колись,
Марились боги юрбою --
А тепер собі -- молись:
Будеш чутий сам собою.
По богах зоставсь розгін,
Горні далі безпричинні,
Світ золочених тишин
У сріблястім шумовинні...
Ще б тебе в оцей приділ! --
Просто бачити по хвилі!
Власне, пари наших тіл
Тут бракує на світилі!
Нашу кров ковтає мла,
Кров тече руслом підземним...
Мирно сплять собі тіла --
І не журяться таємним...
Постаті
О схрони моїх марев -- порожні покої,
Що, взявши ніч на глузи, сяють, як в полудні!..
Потроєно в свічадах зловісні левкої,
А вдарить північ -- залі вже вмить многолюдні.
І з мороку наосліп грядуть процесійно,
З тривожними очима, так блідо, так чинно, --
На когось дуже схожі, хто в ніч безнадійно
Упав, хоча, крім нього, все впасти повинно.
Убрання -- білосніжне, в знаках -- чорносмуге.
Відвернуті обличчя, до сну свого, видко...
Хочуть, певно, довести, крочачи так чітко,
Ніби вони -- щось інше, зовсім-зовсім друге...
І не тільки свічада -- начиння та меблі
Тлум їх відображають, що німо тупоче, --
Хоча перш, як вернути за Стіксові греблі,
Може, слід би свій стерли превельми охоче...
Знаю, менту їм лячно, що йде звідусюди,
Як сягну я рукою по того, хто скраю,
Подивлюся у вічі, ім’я запитаю,
Так, мов сон виривають з потоків полуди.
Але котрий то буде -- чи й Богу здогадно! Йдуть -- закутавши в шати судьби артикули. А я зводжу
долоню запізно й безрадно Після тих, що минають і вже проминули...
Метелики
Приходять безустанно з того боку тиші
Пси, метелики сірі -- й білі, й туї з парку --
Порожнечу зайняти, де бракує миші,
Щоб могла в посейбічне заступити шпарку.
Прірви дикі приходять, між трав затонулі,
І дівчата, чий погляд руха судьби неба,
І хмари -- аж до сонця з-над земної кулі --
І та віра, що, власне, так треба, так треба...
І приходять моління за все, що скорботніш,
Злі божища, злі весни, смертей орифлами,
І метелики з пітьми -- то чорніш, то злотніш,
І ти в своєму смутку над цими словами...
Ніч
Ох же й ніч нетутешня! Є ж таке в природі!
Гряне з іншого світу: ачей, перебореш...
Мертві речі ридають... Але з неї -- годі!
Тут не кожну погибель вічністю впокориш...
З того боку -- банально! Подвір’я -- порожні,
Де злітатися духам на буття полову!
А вгадати, що буде, ми завжди спроможні --
Бо й деревам відомо, що жде їх діброву!
Білий мертвоблукавчик гляне вглиб оселі:
Сповз павучою ниттю: "Чи ж спати незмога?"
Аж зойк! То на Тарпейській, на місячній скелі...
В прірву бога зіпхнули, рожденного бога!..
* * *
Свіч -- без краю! Проводжаючих премного...
Ніби тілу може ще що стати злого...
Я -- на білім. А вони -- стіною -- сіро.
Жаль нещирий, а вмирати треба щиро.
Очі мертві у вінків потопли в листі,
Урочисті -- і божисті -- й гонористі.
Смерть, затихла, -- зачинає знов шуміти.
Розумію: що не треба розуміти!
Але ж тяжко -- в схові мерхнути секретнім,
Ще б хоч хвилю буть собою, попереднім!
З польської переклав
Юрій Бедрик
Василь КОЖЕЛЯНКО
Сон