"Весь Андрухович", ясна річ, поняття ефемерне: якщо можна сказати "весь Орест Хомський",
вказуючи на полиці з його творами, то треба відвідати щонайменше: Відень, Харків, Чортопіль, Львів,
Івано-Франківськ, Москву та Венецію -- щоби побачити найбільш важливі речі, про які йдеться у
збірці поезій "Екзотичні птахи і рослини з додатком "Індія" (далі "ЕПРЗДІ"). Хоч, по суті, це є
подекуди перемікшований, перемішаний та переміщений поетичний доробок з попередніх трьох збірок
іванофранківського достойника. Часом це сприймається навіть гірше, ніж переклад чи репродукція, хоч
і виглядає ориґінально, будучи ілюстрована Іздриком.
Дивно, але переглядаючи "нову" збірку Андруховича, не можеш позбутися відчуття того, що колишній
образ патріярха "Бу-Ба-Бу", складений з колишніх його публікацій та виступів, набагате вразливіший
від представленого нині "ориґіналу". Дивно також, завбачивши "ориґінал", залишитися зі своїм
"хатнім" Андруховичем, мавши його "Голубів", друкованими ще в польських "Зустрічах" 1988-го року.
При ближчім розгляненні "колекції віршів" назвою "ЕПРЗДІ" пересвідчуєшся, що її поетичні теми,
так само, як і тематичні поеми Андруховича в прозі, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Це
-- театр тіней, цирк Ваґабундо, карнавал Бахтіна. Претензії щодо одноманітності подібних
археолоґічних писань у поважному вигляді ані висловити, ні сприйняти не можна. Інша річ -- яким
робом.
До власної "ЕПРЗДІ" Ю. Андрухович відібрав вірші, в яких намагається наблизитися до
ваґінальної суті барокко і зефірного сенсу сецессії. І даремно: умом нам Рільке не пойнять. Хоча,
можливо, під час написання тих мадриґалів та канцонів він і наближався до інтонації справдешнього
сприйняття небесної Індії, проте вже сьогодні бачення єдиного світу в очу забитого єдинорога
виглядає прохідним моментом.
Авторитети: посилання на них в Ю.Андруховича досить таки часті. Присутнить також густа
центонність -- не урбаністична суміш бензини й диму, але щось явно ванільно-чоколядне. Спокусливі
стежки в культурнім просторі новітнього Едему, цитати на межі пізнавання, які наприкінці перегляду
виструнчують чіткий ряд імен-кумирів.
Не обійшлось і без старого постмодерністського прийому -- заздалегідь повідомити у передмові про
вади власної збірки і тим самим поставити критика у незручне становище. Отож збірка "ЕПРЗДІ" -- це
вже "пережите і прожите", як звідомлює нас Ю.Андрухович. Це перейдений шлях і відпрацьований
матеріял, себто нормальне спілчанське "вибране", сором’язливо втілене в "колекцію віршів" -- їжте
на здоровля! Єдине "але" -- те, що книжка без сумніву еклектична, як, до речі, і вся творчість її
укладача, чомусь замовчується.
Річ навіть не в самій еклектиці розглянутих тут поезій. Прийом хаотичного перерахування речей,
епох та коханок не винайдений ані андруховичевим кумиром Бродським, ані самим Андруховичем, проте
цілком не обов’язково самому виковувати шаблю, аби рахуватися кращим рубакою з усіх Псів святого
Юра. Шлях, яким іде Ю.Андрухович -- тотальність. Клясика цього прийому -- "Большая элегия Джону
Донну" Й.Бродського. Світ при тому ретельно перерахований і запакований у стовбчик вірша так, що не
влізе навіть зайвий апостроф. Справа полягає лише в одному: запакованій торбі вже нічого не треба
-- бери й неси. Куди? До Венеції? Харкова? Львова? Чортополя?
Автор сих рядків читав "ЕПРЗДІ", їдучи потягом метро, а навпроти сиділа бабуся. У неї був
нервовий тик і вона безперервним хитанням голови заперечувала всі його здогадки.
Василь КОЖЕЛЯНКО
