Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
Базаре, ти?!

Признатися, не вельми це вдячна справа -- заходити до щоразу нової Картаґени. Тим паче, обов’язково руйнуючи її при тому за усіма правилами жанру. Був би жанр, не кажучи вже про саму Картаґену. Скажімо, та свара поміж Агеєвою -- Медвідем -- Андруховичем. Вона була друкована в часописі "Критика", при чиє існування ти донедавна лише здогадувався.

Ні, дійсно, те видання було одним з небагатьох, що якось не потрапляли на очі авторові сих рядків. Не висилалося видавцем, не передплачувалося щедрим смолоскипівським меценатом, не підкидалося під двері підступними терористами. Аж тут у черговий раз помирав брат Мітька, ухи просив. І взамін принесеної ухи втулив був навіщось з півдесятка номерів невідь звідки отриманої ним "Критики". Тож прочиталося. Щось бадьоре К. Ботанової про давню книжку Фуко, щось складнопідрядне О. Забужко про якусь не менш прокислу фуйню. Одне слово, ті номери виявилися старими. (А уха ж, блін, була щойновигнана!).

Чи треба при тому казати про нехіть, що з’явилася після подібного отруєння недоброякісними гуманітарними продуктами, до всіх подальших сюрпризів злої долі-філоложки? Черговим її підступом були передані авторові сих рядків матеріяли "дискусії" поміж Агеєвою -- Медвідем -- Андруховичем, дбайливо відксерені сумлінним доброзичливцем. Що з усього того з’ясувалося? По суті, все таке ж саме -- складнопідрядне, маловчитне і непоживне. Нічого не змінилося на руїнах совдепівської Картаґени.

Візьмемо хоча б теперішній феміністський дискурс В. Агеєвої, з недавніх пір активно насаджуваний нею в сучаснім літературознавстві, будучи придатним для вимірювання геть усього піднебесного письменства. В суті речі, це є ніщо інше, як комплекс неповноцінності, прихований за гнівним надиманням докторських щік. Не маючи методолоґічної можливості займатися філософією предмету (це дозволено хіба що богообраній С. Павличко в її "Дискурсі модернізму..."), наші "феміністки" змушені вигадувати сюжети і провокувати дискусії. При чому секс у тих позастатевих розумуваннях слугує не метою, що було би зрозуміло у подібних "сварах", а засобом. А це вже не цікаво для справжнього фемініста, який звичайно ж переконаний, що з жінкою приємніше, ніж з чоловіком.

Набагато цікавіше спостерігати за обвинуваченим в маскулінності В. Медвідем. (Проґрамку, попкорн і пиво треба придбати перед початком перегляду). В ході "полеміки" той дискурсант витворюється на образ "зовні дещо похмурого" письмака, що з вудкою в руках і Квітчиною "Марусею" на колінах сидить собі десь у приірпінських плавнях і заздрісним поглядом проводжає білосніжні яхти новітніх захопливих методолоґій, недоступні, як міжнародні топ-моделі. Чотири основних коди Медвідевого аутсайдерства, дублюючи один одного у смисловому та риторичному відношенні, постають з його намагань відбитися від "полемізуючої" з ним В. Агеєвої. Саме вони утворюють ідеолект біографічного роззяву, наскрізної невдачі цього письменника тощо.

Ліберальний опозиціонер, допіру цілком номенклятурний автор радянського офіціозу, В. Медвідь стоїть нині перед зачиненими дверима "живого" літературознавства; він непричетний до наукової методолоґії; не в силі вірно сформулювати життєву мету, розтрачуючи сили на витинання сумнівної праці "Кров по соломі", в якій настирливо повторюється мотив виправдання обраної теми "ґрунтівства"; прозахідне жидівство доброзичливців-інтерв’юєрів відтісняє його за межі традиційної вкраїнської духовної цивілізації на марґінес "Українських проблем". І все це, панове, дається збагнути з безневинної, здавалося б, полеміки "між своїми"...

Що ж до третього учасника базару... Малопереконливі п’ять копійок Ю. Андруховича, вставлені ним до згаданої розмови "між своїми", назагал висвітлюють поставу дещо розгубленого і дезорієнтованого першого постмодерніста нашої доби. Лізти без мила туди, куди тебе не запрошувано, "пускать пар в свисток" -- все це ознаки виснаженого спортсмена, що за будь-яку ціну намагається нагадати про себе невдячній публиці на трибунах. У своєму виступі В. Агеєва згадує навіть не Андруховича, а героїню його роману, себто майже температуру повітря, яка була під час останнього виступу спортсмена. Але цього, виявляється, було достатньо, щоби здійняти реклямний галас і знести на фіґ при тій істериці всі наявні сили, нібито винні в його теперішніх негараздах: і журнал "Кур'єр Кривбасу", і В. Медвідя, і М. Бриниха, і заодно вже, як у тій анекдоті, директора заводу з його мамою та усіма родичами.

Отак читаєш іноді яку полеміку і починаєш любити найнеуявленіші речі. Офіціоз у фемінізмі чи фемінізм в офіціозі, до прикладу. Принаймі автор сих рядків завжди міг це собі дозволити, оскільки у ньому повсякчас перемагав спостерігач, а не спостережене. Скажімо, подивляючи будь-який тоталітарний феномен на кшталт "Агеєвої", "Медвідя" чи "Андруховича", він, як приватна особа літпроцесу, приватизував його, позбавляючи маґічної влади. І вже в такому вигляді подавав читачам "Кальміусу" і не лише.