Направду розважався, слідкуючи за полемікою навколо "привидів фемінізму". Було весело читати
статтю Віри Агеєвої у числі 5-му і В. Медведя у числі 6-му. Читаючи статтю
Ю. Андруховича, стало якось ніяково, а після ознайомлення із "заключним словом"
В. Агеєвої я уже завагався: а чи була полеміка? Погралися, порозумілися, хтось вибачився явно,
хтось приховано, і усі, вочевидь, залишилися задоволеними.
Основний висновок, який можна зробити по прочитанні "полемік", це той, що "на сторінках "Кур’єра
Кривбасу" пропаґується система патріархальних цінностей" (В. Агеєва), і ще -- "не варто
особливо перейматися публікаціями, вміщеними в"Кур’єрі Кривбасу" -- цей часопис посідає заслужене
чільне місце за рівнем безвідповідальності й заради привернення до себе уваги не зупиняється перед
жодною дурістю. Разом з тим його аж ніяк не можна вважати якимось особливо впливовим -- то й дідько
з ним" (Ю. Андрухович). Отже, до дідька "Кур’єр", а відтак -- нема журналу -- нема проблеми. І
серед київсько-станіславського бомонду знову запанує мимоволі порушений мир. А хвилі полеміки
збурив своїми "несерйозними" запитаннями, виявляється, такий собі "несерйозний" Мишко Бриних. І,
звичайно ж, В’ячеслав Медвідь -- "надто він іронічний і насмішкуватий, хоч і виглядає зовні дещо
похмуро" (Ю. Андрухович).
Хочу утриматися наразі від категоричних тверджень, але, як на мій "провінціяльно-марґінальний"
погляд, літературний журнал, який має наклад в 2000 прим., мабуть-таки має якийсь вплив. І,
вочевидь, більший, ніж той, що мають "часописи-примари" -- "Четвер", "Перевал", "Ї" з "Плеромою"
включно. Звичайно, найпомітнішим вплив "Кур’єра" буде в тому випадку, коли журнал, скажімо, зникне.
Натомість з’явиться добре помітна діра, яку не закриє навіть "Сучасність". "Крутий" вирок "Кур’єру"
можна було б віднести на "ігрівость" метра Бу-Ба-Бу, але ні, загальний тон його виступу був більш
ніж серйозний.
Аванґард конче необхідний у зламні епохи, але коли він затримується у літературі, то починає
виконувати роль гамівної сорочки. І думається: можливо, досить аванґарду? Час руйнування минув.
Треба починати закладати фундамент нових побудов. Вочевидь, стиль бубабізму треба забувати не лише
у художніх текстах, але і в критиці, і в полеміках. Інакше -- можна проґавити час закладання
фундаменту. Маска карнавального блазня стає небезпечною.
До речі, повертаючись до причин "полеміки". Як на мене, то найбільш ганебні рухи В. Медвідь
дозволив собі у бік М. Хвильового та В. Підмогильного, а не стосовно "ранніх феміністок"
Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Якщо шукати правдиві витоки фемінізму в українській
літературі, то варто перечитати повість М.Хвильового "Сентиментальна історія", а потім всі інші
його твори (з поезією включно), а потім прочитати "Хвильового як текст", структуралісти ж ми, гей
чи не гей, як сказав би І.Бондар-Терещенко. Зрозуміло, до чого я це проваджу. Незважаючи на нищівну
критику М. Хвильового з боку, наприклад, Соломії Павличко, вважаю саме Хвильового першим і чи
не єдиним феміністом новітньої української літератури.
Ще одна думка: мабуть, у позалітературному житті виглядає "дещо похмуро" не лише
В. Медвідь, тотальні ігри та бурлеск -- це вже схоже на фахові обов’язки (блазня, ведучого
ток-шоу для для ідійотів тощо). Від цього можна і втомитися, а там уже і до творчої неспроможності
недалеко.
Коротко окинувши оком останні 200 років нашої літератури, можна помітити, що була в ній "Доба
Енеїди", яку заступила "Доба Шевченка". Цю останню, до речі, не змогли заступити ні
В. Стефаник, ні О. Кобилянська, ні Леся Українка. "Добу Шевченка" спроможна була
заступити лише "Доба Модернізму 20-х років". Ця доба дала справжніх геніїв, і то не одного, а
відразу цілу когорту потенційних нобелівських лауреатів. Хоча, до дідька Нобеля, шануймо самі себе
-- тоді, можливо, нас пошанує і Нобель. Вочевидь, не раніше. Отже, "Добу Шевченка" мала заступити
"Доба 20-х", але брутальний ведмідь з півночі (не плутати з укр. письменником В. Медвідем)
знову, вкотре вже потоптав обнадійливі паростки. Наступних 60 років ґеноциду, справжнього
Льодовикового періоду, нас продовжувала підтримувати "Доба Шевченка", будучи зіркою такої
потужності, що її вистачило на всі 150 років. Але 150 років -- це вже чималий термін навіть для
Шевченка. Тому цілком доречною була поява "Доби БУ-БА-БУ". Але від самого її початку було ясно, що
на 150 років бубабістів не стане, можливо, років на 5, не більше. Так і вийшло. За "Добою БУ-БА-БУ"
мала з’явитися інша (таку швидку зміну "епох" для теперешнього часу я передбачаю, враховуючи
сучасні темпи життя: руйнування імперії зла, розбирання Берлінських мурів на сувеніри, інтернет,
і-мейли тощо). Було б навіть цілком природно, якби на руїнах імперії розпочався якийсь новий
"Азіатський ренесанс", що про нього мріяв "напівосвічений варвар" (С. Павличко, с. 204,
десятий рядок зверху, перевірте) Микола Хвильовий. І хоча в поезії 90-х є помітні здобутки,
ренесанс загалом не відбувся. Натомість гальмує і б’є копитами, намагаючись затриматись якнайдовше,
"Доба БУ-БА-БУ". Звідси такою невинною уявляється В.Медвідеві форма гри з іменами Хвильового та
Підмогильного, інших класиків. Звідси і стиль полемік у "Критиці", який є надто симптоматичним для
ілюстрації "Доби Безчасся", в яку живемо.
Літератори останніх 15-ти років разом з усіма іншими чинними членами СПУ, АУП та дрібніших
спілочок поки що так і не спромоглися на щось якісно нове (щасливим винятком можна вважати хіба що
романи Ю. Андруховича). Проте витворився новітній міф, що з небіжчиками можна гратися зовсім
безкарно. Гра (не за Гейзінгою, а та, яку наразі спостерігаємо) затяглася у часі. Свята стають
перманентними. А відтак чомусь зовсім не хочеться порівнювати В. Медвідя з В. Стефаником.
З пера останнього капала кров, лишаючи пекучі плями в душі читача. В балагані ж крові немає, в
кращому разі -- червона фарба. Гіпертекст із тисяч масок Блазня -- оце і є сучасна доба в
українській літературі -- "Доба Безчасся".
І останнє, щодо "привидів фемінізму". Жінка -- також людина? Нема базару, інакше може думати
хіба що Чікатіло.
Василь КОЖЕЛЯНКО
