Покоління 90-х -- це перше покоління українських митців, яке опинилося поза грою, утворивши,
таким чином, справжній марґінальний дискурс. Якщо про хронологічні рямці, то початок цього
покоління треба шукати в часі появи купонів та зникнення безкоштовної нафти та газу. Натомість --
свобода. Це покоління якось відразу опинилося поза звичайними для українських письменників
правилами. Месії у 1992 році вже були не потрібні. Після В.Стуса важко було стати месією (правий
був Ю.Андрухович). Можна було стати лише поетом. Естетика вісімдесятників на той час уже повністю
вичерпала свій оптимізм. Балаган (чи то пак, карнавал, за Ю.Андруховичем) закінчився. Закінчилася
істерія з приводу здобуття незалежності, і наші земляки поїхали розбудовувати сусідню незалежну
Росію, повертаючись звідти гордими та щасливими, міняючи російські рублі на вітчизняні тугрики з
багатьма нулями. А нулі ті були надто символічними і виразно відбивали стан незалежної країни у
центрі Європи. Після карнавалу почалася дика свистопляска -- вакханалія, що руйнувала наш світ. І в
першу чергу світ духовних, етичних, національних та інших цінностей. В таких умовах народжувалося
покоління дев’яностиків. Вони мусили прийняти на себе печать доби великої депресії, доби руйнування культури.
Спілка ПУ все виразніше гальмує розвиток літератури, загострюються її стосунки з
вісімдесятниками, що закінчується утворенням Асоціації українських письменників на чолі з
президентом Ю.Покальчуком. Але дев’яностики й тут опинилися поза грою. Марґінальність цього
покоління полягає у відстороненості його від усього, що пов’язане з офіціозом. Таким чином,
дев’яностики -- на узбіччі укрсучлітератури. Нібито. Але, як не парадоксально, той, хто шукає живу
літературу, обов’язково зустрічається чи то з С.Жаданом, чи то з І.Андрусяком, Ю.Бедриком чи Р.Скибою...
Соціальній анґажованості дев’яностики протиставляють небачену до них відвертість почуттів,
незрівнянний тон письма. Це не покоління аванґардистів, це -- покоління традицій, а відтак -- не
постмодерністське, а неомодерністське. Вони увібрали у себе інтуїтивізм і фройдизм, екзистенціалізм
та інші –ізми ХХ століття. Це досить терпка суміш. Від постмодерністів це покоління відрізняється в
першу чергу своєю відвертістю, щирістю своїх почуттів, яким постмодерністи протиставляють тотальну
гру, чисту філологію. Це, звичайно, не означає, що наймолодша ґенерація зовсім позбавлена в своїй
творчості ігрового елемента. Він широко присутній, як і в будь-якому явищі мистецтва, але не є
стильовою чи ідейною домінантою. В майбутньому на означення цієї домінанти обов’язково з’явиться
відповідний термін, а поки що на поверхні один -- відвертість.
Говорячи про дев’яностиків, не можна не згадати ще одну проблему. Відразу з першими ковтками
свободи та coca-cola, разом з тампаксами та снікерсами на нашу землю (хай ніхто не почує тут
пафосу!) посунула примітивна американщина. Видавництва почали штампувати чейзів та кінґів (про
гірших не згадую), намагаючись набити кишені, а наші голови -- сміттям. З’явився привид фемінізму,
неймовірно безглуздий та фальшивий у наших реаліях, який проте приживається у "продвинутих" колах.
Феміністки говорять про багато складних та цікавих речей, але жодна не порушує проблему вродливого
українського м’яса, яке вільно продається на східному та західному базарі (чи ринку?). Дев’яностики
поки що і в цьому питанні тримаються поза грою.
Не знаю жодного автора, ураженого бацилою фемінізму-ідіотизму. І це прикметно, будучи поколінням
виразно національним, вони сьогодні чи не єдині протистоять культурній експансії з-за океану. А
фемінізм дев’яностиків схожий на фемінізм М.Хвильового -- гранична щирість із жінкою (інколи це
чомусь вважається цинізмом), якій не відмовляється бути людиною, творити історію та життя нарівні
із мужчиною. Свою серйозність у цьому питанні дев’яностики часто ховають за іронією:
Цю жінку я любив,
Вона просила ...(С.Жадан).
Естетика дев’яностиків, як слушно стверджує В.Даниленко, народжувалася на Сході України, -- в
Харкові. Троє молодих літераторів -- С.Жадан, Р.Мельників та І.Пилипчук утворюють на початку 90-х
років літературну корпорацію "Червона фіра". З 1993 року виходять книжки С.Жадана, спочатку в
Харкові, потім у Києві, де він стає переможцем літературних конкурсів "Смолоскип" та "Гранослов".
Саме в цей час в Україні з’являється видавництво "Смолоскип", що активно підтримує наймолодшу
ґенерацію літераторів. Саме з видавництвом "Смолоскип" пов’язаний вихід цього покоління з підпілля.
Паралельно з випуском окремих авторських збірників вид-во "Смолоскип" розпочало цікаву серію
антологій -- від "Молодого вина" та "Текстів"(1994-го та 1995-го років відповідно) до "Іменника"
(1997), антології, цікавої тим, що в ній відбито поетичну, прозову і літературнокритичну діяльність
дев’яностиків. Після "Іменника" з’явилася антологія драматургії цього покоління -- "В чеканні
театру"(1998). В антології "Іменник" зроблено спробу підбити попередні підсумки діяльності покоління.
Якщо з поезією це значною мірою вдалося, то щодо прози питання лишається відкритим. І це
зрозуміло, бо про прозу дев’яностиків всерйоз можна буде говорити вже в наступному столітті.
Не можна не згадати про літорганізацію "Нова деґенерація", що виникла на Заході України і дала
літературі одного з найвідоміших сьогодні дев’яностика -- Івана Андрусяка. У Львові з’явився
Р.Скиба, невтомний організатор літпроцесу в цьому реґіоні, яскравий епатажник та надзвичайно
цікавий поет, автор кількох книг.
Ну а Київ є Київ, з усіх околиць України він збирає талановиту творчу молодь, що об’єднується в
цьому місті навколо видавництва "Смолоскип".
Говорити про персоналії у цій статті ми не будемо, наразі лише кілька слів про одного з
найперших -- про Сергія Жадана. Це надзвичайно яскравий самобутній талант, який своєю появою
заявив, і то досить голосно, про народження нової генерації українських літераторів. Наразі відомо
про п’ять поетичних книжок С.Жадана -- "Рожевий деґенерат", "НЕП", "Динамо Харків", "Цитатник" та
"Генерал Юда". Він також бажаний учасник усіх сучасних антологій, причому навіть тих, де домінують
"монстри" зі Спілки ПУ("Боян" та інші). Певним підсумком літературної діяльності С.Жадана стала
книжка "Цитатник", що вийшла у в-ві "Смолоскип" і являє собою квінтесенцію створеного автором до
1995-го року. Зі стильового боку поезія С.Жадана знаходиться в річищі так званого
неомодерністського дискурсу. Це лірика виразно урбанізована, дещо жорстка, позбавлена сентиментів,
часто іронічна. Критики, -- В.Даниленко та інші, -- відзначають неповторний тон письма С.Жадана. Я,
зі свого боку, можу цю його особливість означити поняттям "відвертість почуттів". Лірика Жадана
надзвичайно інтимна, в ній б’ється живе ориґінальне слово, що відбиває не менш ориґінальне бачення
світу, що здурів і не думає лікуватися. Але в поезії його немає й найменшого натяку на апокаліпсис.
Поет приймає світ таким, який він є. Без нездорового оптимізму, але й без показного песимізму. Світ
нині не гірший , ніж учора. І навряд він буде кращим чи гіршим завтра. Він просто інший. Він інший
кожного дня. І ми разом зі світом -- кожного дня інші. Але в цьому Жадан не бачить трагедії. Він
просто живе, просто пише, не знаючи в цьому ані гріха, ані геройства.
Лірика С.Жадана не відзначається якоюсь незвичною образністю чи метафоричністю. Її неповторність
та ори-ґінальність -- у тоні письма, у його граничній відвертості.
Іронія Жадана дещо сумна та мінорна, проте не песимістична. Це іронія-констатація та
іронія-співпереживання сучасного пострадянського, постукраїнського світу, що після Чорнобиля,
Югославії, Чечні ніколи вже не поверне своє колишнє обличчя. Але життя продовжується, і це
стверджує С.Жадан та його ліричний герой з пострадянського міста, повного ілюзій та фантомів,
розчарувань, але... і сподівань. Таким є С.Жадан -- в міру іронічний, в міру філологічний, але
завжди гранично щирий.
Отже, ґенерація 90-х на повний голос уже заявила про своє існування, про свій власний пошук
нових шляхів в українській літературі.
Сергій ЖАДАН
