Анна БІЛА
Поетичні світи "Марґіналій" Олега Солов’я.
(незавершене читання)

Якщо болить, це знову ми,
І вкотре вже,

як вперше -- неофіти…

(О.Соловей).

Нова збірка Олега Солов’я, болісна і відверта, проґнозує ряд інтерпретацій. Ми спробуємо накреслити перед читачем щонайменше дві ключові версії прочитання, і, напевно, обидві вони мають повне право існувати, зможуть віднайти свого читача.

Спочатку, треба зізнатися, назва цієї статті мала такий вигляд: "Українець на марґінесах", йшлося про провінційне трубадурство і комплекс "Малої України" в талановитого українця з нечисленних донецьких резервацій. ("Ми за берегами (1) української мови, яка є, як правило, нерідною, ми справжні ориґінали чи "тубільці"...-- буквальна цитата з першого варіанту статті). І далі, зрозуміло, необхідно було представити драму "маленького українця" через поезії... Очевидно, такий тип дискурсу є найбільш прозорим і не притягнений ad hoc (2). В О. Солов’я українці знайдуть поживу для заглиблення в етнічні та історико-культурні проблеми. Так, показовою виступає лірична інтродукція ("Intro") з присвятою "мешканцям укр. ґетто":

У випадку такого прочитання ядерними компонентами тексту збірки "Марґіналії" виступають поезії з мотивом трагічної вини перед Україною або трагічного сарказму ліричного суб’єкта над українством у 90-х роках ХХ століття.

Найсильніші вірші ("Intro", "Мовчанка Стефаника", "На святі Воскресаючого Духу...", "Ти ляжеш на асфальт...", "Я напишу історію трави..." і подібні) можуть бути прочитані в такому модерністському ключі. І читач буде виправданий у своєму беззахисному пошуку стабільності світу, цілісності авторської свідомості, репрезентованої в поетичному тексті.

АЛЕ.

У цій же поезії ("Intro") є слова, що проґнозують інший поетичний світ. Це світ сакральної самоти -- як пустелі, безлюддя серед людей:

Процес творення ( в межах цієї культурної і мовної площини) розглядається ліричним суб’єктом як потаємне дійство. Це творення за межами російськомовного континууму, а, отже, за межами загальноприйнятого розуміння інших, поза пізнанням інших. Очевидно, назва "Марґіналії" акцентує на існуванні ТЕКСТУ, але принциповій невключеності його в поетичний світ. Що це за текст? Тора -- з тлумаченнями на берегах чи Святе Письмо з екзеґетикою на марґінесах?... Ми не знайдемо наскрізних алюзій до цих текстів у збірці О. Солов’я. Найвагомішим постає принцип, співвідношення: автор ставить у центр те, що прийнято вважати вторинним, і нарікає істинним, Текстом. Тут можемо знайти ключ до жанрової специфіки (рефлексії, медитації, сновидна поезія; ні до чого не зобов’язуючі нотатки-марґіналії) і композиційного розташування віршів (збереження хронології виникнення марґіналій). Можливо, марґіналії -- це виступ проти загальноприйнятого сприйняття, загальноприйнятого хамства, байдужості й отупіння.

Пропонуємо читачеві самостійно заглибитися у поетичний текст збірки і відчути його як цілісний (модерністський у своїй основі підхід), або як дискретний (в руслі постмодерну), або інакше, в іншому аспекті, -- "Марґіналії" дозволяють читачеві уповні розкрити свої творчі можливості.

* * *

Автор поетичної збірки "Марґіналії" -- аспірант третього року навчання Донецького університету, великий прихильник М. Хвильового і загалом модернізму 20-х років. Тут його професійні, творчі і, певно, особисті уподобання збігаються: Олег читає курс лекцій "Українська література ХХ століття", досліджує специфіку стилю згаданого письменника. Людина стриманої, але впертої вдачі, автор вже другу збірку видає власним коштом; весь тираж її розійдеться серед знайомих. Крім того, О. Соловей є натхненником і редактором літературно-художнього альманаху "Кальміус" (самвидав), що з’явився у 1998 році і становить (чи не першу?) спробу донецької україномовної молоді заявити про себе.

Збірка творів Олега Солов’я під назвою "Місто" побачила світ у жовтні 1998 року і містила ранні поезії 1990-1996 років. Незважаючи на те, що збірка мала дещо тенденційну (або, точніше, цитатну) назву, -- зрозуміле наступання на п’яти М. Семенкові і В. Підмогильному --, незважаючи на це, "Місто" О. Солов’я є своєрідною літературною диверсією. Тлумачення образу Міста -- нудного, банального, задушливого, тифозного, кислотного, прекрасного, величного -- у зв’язку з ремінісценціями з 20-х -- не задовольняє. Чому? -- Бо:
     1) це місто-на-задвірках (яке йому діло до нас, а нам до нього?);
     2) це місто наскрізь непоетичне від створення і донині -- зі згаданими атрибутами, з постатями Хама і Повії (йому далеко до Еліотівського спруту або до анатомічно дослідженого міста Антонича). Отже, в межах марґінесів (1 варіант інтерпретації) годі говорити про новий образ міста. Образ все той же. Але головний персонаж збірки О. Солов’я -- не Місто, а герой, ним випещений і ним же (потенційно) доведений до фізичної смерті "...на нашій -- не своїй, І не чужій, отруєно-Вишневій Україні. Від раку чи церозу...". Не "спрацьовує" в О. Солов’я і маланюківська формула Степової Еллади: до його Міста пробивається і степ, і чебрець, і конвалії, проростає бруківку деревій, але простір Міста зроблений з іншого різновиду матерії і породжує інше СЛОВО, інший ТЕКСТ. Як би не хотілося герою внести своє суб’єктивне мислення в життя цього Міста, він є безнадійно самотнім зі своїми ґенетично вкоріненими спогадами про Січ, фізіологічним співжиттям зі втраченими в Місті ритмами природи...

Ліричний суб’єкт розуміє (або принаймні передбачає) свою самотність як українець, степовик і чоловік (!) у Місті (як не дивно, Місто в цього поета конотується з жінкою -- мабуть, це безпрецедентний випадок в літературі) і фіксує свою емоційну реакцію. Тут справді можна говорити про потік емоційних вражень: в поетичний текст збірки включена хронологія, процес творення і сприйняття лишається незамкненим.

Урбаністичні пейзажі О. Солов’я можуть послужити рекламою для "зелених" і газети "Спидинфо": після них страшно гуляти бульваром Пушкіна (4), тим більше Набережною (5). (Хто знає, можливо, збірка подіє і як запобіжник проти СНІДу?..) Сам "автор" (6), втім, кохається своїм Містом і просто-таки в Місті, поряд з радіаційним Кальміусом, де

Прадавній скіф -- безперечна алюзія до ліричного суб’єкта поезії: він любить, навіть кохає Місто, але водночас ненавидить його наскрізну зіпсутість (розуміючи, що Місто зіпсуте людьми і ним, героєм зокрема). Зміщено дві часові площини -- сьогодення (зруйноване людиною) і минуле (не менш хворе через людину), -- об’єднано однією ліричною емоцією і доведено до межі. Тут репродуковано мотив самопоїдаючого міста, оригінально поєднаний з мотивом самознищення людини.

Загалом поезія О.Солов’я багата на раптові знахідки, "осяяння", котрі навіть важко назвати поетичним прийомом. Треба водночас зауважити, що поряд із сильним смисловим гніздом інші емоційні думки в його поезії можуть згасати. Наприклад, поезія "Вивчаємо поетику трави..." становить собою як би недорозвинене семантичне ґроно. Перша думка -- Вивчаємо поетику трави.Естетику останніх пішоходів і остання -- І свій ламаючи характер, Ідуть додому мовчки шахтарі -- акцентують на різкій емоційній реакції ліричного суб’єкта, на бунті проти штучності (траві -- буяти, а шахтарям -- страйкувати). Але серцевина поезії (штучність оточення, природи, штучність словесної творчості) блідне між двома частинами ключової думки. Більш вдалим здається авторське "осяяння" у функції пуанти:

Авторська неґація спрямована проти Міста хамів, тотального як проти нього одного. Але і сам герой іноді розкривається через своє ставлення як цинік по відношенню до світу, кохання, до себе. Вірш розгортається як нагромадження паралельних думок, і перша з них, "Базарна тупість хамів, жага ненависті в дідів...", є досить претенціозною.

Таке поєднання в поезіях О.Солов’я ориґінального і цитованого, відвертого (до цинізму) і наївного (до сентиментальності) робить його збірку неоднаковою, нерівною і специфічною, можна сказати, не модною, а дещо осібною.

Вірш "Душа людини -- мов смітник...", розгортаючись як афоризм, а точніше, контр-афоризм (якщо можна так визначити жанр), раптово "обростає" емоцією "автора":

Авторська емоція має ґрадацію: шлях від всезагальної байдужості, такої природньої і вже давно не шокуючої, -- завершується суб’єктивним "Я теж до цього звик", тобто остаточною втратою останньої надії у читача почути істину від ліричного суб’єкта.

Зіставивши поезії цинічно-терапевтичного характеру (в стилі пускання крові) з наведеною, ми відчуваємо вагання, можливо, автор є циніком "volens -- nolens"?... Бо герою віршів так хочеться назвати самоту повноцінним існуванням (вирок і подарунок долі), але самотність у думках, в богемній барлозі, у творчості, у коханні -- він сам це помічає -- є небезпечною і тривожною:

Кохання, що залишає спрагу, творча маячня у "сновидній екстазі", творення і кохання у хворому місті на марґінесах цивілізації звучить у О.Солов’я не романтично, а трагічно.

Еротична тема у "Марґіналіях" майже поспіль зв’язана з мотивом смерті або ґвалту. Можна зробити припущення, життя дає поету підстави розглядати кохання як ірраціональний і фатальний потяг, що несе автору поезій тільки біль і душевний розлад. Вірш "Давно вже спить пустунка Беатріче..." є одним з найбільш авторських. Світ сказився, бо живе одним бажанням ґвалту іншої істоти. Буратіно ґвалтує "усміхнену" (!) Мальвіну (і в глибокому "чистому" сні це спостерігає Беатріче); Тарантіно ґвалтує мистецтво; смерть, рівно як і янголи, нудить ницим бажанням зґвалтувати весь світ.

"Цілий світ в особі цього Міста стоїть проти мене", -- говорив автор у поезіях урбаністичного характеру. А тут все ґвалтоване, і це є законом світобудови, і "автор" включений у цей світ. Тональність поезії скоріше драматична, ніж трагічна або трагікомічна; як на наш погляд, без цинізму і чорного гумору. Це вічне коло життєсмерті (В. Стус, "Веселий цвинтар") неподоланне, воно існує, примушуючи бути зґвалтованим і ґвалтувати. У руслі 1 типу інтерпретації можна говорити про епатаж сам автор у вступних нотатках заперечує), у межах 2 типу -- про формули катастрофи (як внутрішньої, так і зовнішньої, всесвітньої, міжлюдської):

Мотив Галі, котру повезли з собою? Або тема кривавого міста М. Семенка, міста, що "бажає крові"? А може, це мілітарний мотив, нереалізований імпульс патріотичного мортідо?... Напевно, синтез, бо не випадково з’являються урбаністично-еротичні рядки:

(Для філолога О.Солов’я "кохати синій тротуар" не тотожно "любити...", "кохатися...").

Чи не найкращою з еротичних поезій О.Солов’я є твір "На святі Воскресаючого Духу". Мотив її викликаний "Рекреаціями" Ю.Андруховича, і ліричний суб’єкт міг би не напружуючись скласти компанію Мартофлякові, Хомському та іншим персонажам роману. У вірші йдеться також про кохання амбітної і слабкої людини, марґінала з цілим багажем вічних українських цінностей (щоправда вже розбавлених американщиною і декадентщиною):

Було б і завершити вірш "курвою і олівцем", але:

У чому сенс цього ідеального кохання до потаскухи?.. Нехай відповідь на це питання дає сам читач. Як і на багато інших питань, поставлених автором часто мимоволі, як би мимоходом. Зрештою, на те вони існують, марґіналії, щоби занотовувати мимохідь.