Пацифік
Не знаходячи перешкод,
не втрачаючи висоти,
каравани підземних вод
пробиваються
під мости
Оборонні цехи, цехи
обступає пустка, гілля.
Землероби і пастухи
покидають спати
поля.
Навіть голосу тихий сплеск,
ніби рух механізму, коліс,
доторкнувшись твоїх небес,
залишає гострий
надріз.
І тонка структура зими
розпадається повсякчас
на дороги, вікна, доми,
що ростуть невпинно
між нас.
Так, немовби зрушено міст,
і кружляє сонце вини,
наче ми спричинили цей ріст
мовчазної
садовини.
Наче все, що буде й було –
кимось вирощене зело,
і вмовкає глина дзвінка
під стопою
садівника.
* * *
Музика, очерет
на долині, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмар'я ці.
Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було –
тільки ця висота.
Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.
Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.
Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.
* * *
Пітьма вертається
у штольні.
Я впізнаю
і полишаю
твій ранок -- довгий і коштовний,
немов збирання урожаю.
Такий кінець
оповідання,
і вже патруль
сурмить побудку
на теплих дюнах прокидання,
на жовтих побережжях смутку.
Від приступів
мовчання, тиші,
від пилу
по нічних лаштунках
все вищі тіні, все скупіші
деталі у твоїх малюнках.
Але чуттям,
яке осіло,
орнаментом
в старих тканинах
ти вмієш розрізняти світло
в деревах, друзях і тваринах.
Так само рік
важка протяжність –
заповнена дбайливо ніша
плекаючи з роками вдячність,
стає чим глибша, тим тихіша.
* * *
З відлигою швидко пітніє скло,
вичищається крига, мов рештки луски,
і сніг, ніби пряжене молоко,
невагомий робиться і легкий.
За довгу зиму я втратив лік
різнобарвним світилам, тіням узвищ,
які проживають горішній вік,
наче отари між пасовищ.
І хоч блукають нічні стада,
та завжди приходять з чужих сторін,
бо стежка їх біла, а віра тверда,
ніби ще не розведений аспірин.
Святий Іоан Клімакс
Святий Іоан Клімакс вирощує полум'я газових плит.
Плечі святого Іоана Клімакса
покриває фарбований оксамит.
І нігті святого стягнені лаком, а пальці обвиті свинцем,
і тепла косметика, ніби злива, зволожує йому лице.
Ти маєш для нього вчорашній хліб, котрий лежить, мов сніг.
Він міг би до тебе врешті прийти, якби він і справді міг.
Але його шлях не має кінця, а карти його старі,
тільки серце, мов рибний міхур, трима його нагорі.
І він обійде колючий сад, зітканий із ворсинок,
він скаже тобі, що кожну дорогу насправді різнить
лише кількість зупинок,
що без тебе навіть віконне скло ріжеться відданіше і тупіше,
адже самотність не в тім, що ти не отримуєш пошту, а в тім,
що ти і сам нікому не пишеш.
Тому ти часто бачиш вві сні ранкове провалля дверей,
з яких вибігає маленька дівчинка і дивиться вздовж алей,
і легко іде, відвівши очі від світла і висоти,
навіть не маючи віри у те, що треба кудись іти.
Сергій ЖАДАН
Пацифік