Олеся КРАСИЛЬНИКОВА
Я просто посміхнусь чужому болю

Стоголоссям кричащих полів
розкуйовджу волосся слухняне,
щиро скрикне розкиданий спів,
що мене через тиждень не стане.

На безмежних спорудах вогню
підштовхне мій останній світанок.
Я невчасно когось обійму,
бо мене дуже скоро не стане.

Розтягну свої нерви до бань.
Розкидаю слова по горищу,
побажаю собі небажань...
А когось не було і раніше.

Безглуздий сміх в мої безглузді вікна.
Мені не впасти -- вилитись у руки.
Втекти в провалля зайвих вечорів.
Туди, де ми не здатні осягнути
Того, що вранці впало зі столів
(Чи хліб, чи чашка кави, чи пиріг).

Де спокоєм вгамований годинник
Не кинеться о шостій на думки.
Де світло кидає себе не зверху,
А з тихого люстерка у руці,
Яке з перенапруги не померкне,
Від сміху на безглуздому вікні.

З тобою разом втілився в примару
Осінній дим дешевих папірос...
Мені сьогодні вилити чимало
Себе під твої руки довелось.

Ніхто сьогодні не сказав,
що від малої безлічі шляхів
так хочеться не вирити могилу,
так хочеться невіри в себе стін,
так хочеться зневіри...

Я спробую зробити тобі боляче,
Не ображайся, це з твоєї волі:
Я просто посміхнусь чужій іконі,
Я просто посміхнусь чужому болю...
Потвора із безоднями із замкнених
квадратів
(Не днів, не ранків,
Так... пляшок порожніх)
Тепер навчилася щоразу розбиватись
Перед цікавістю до неї переможних.