Так починається повість про Золотий апостроф Юрія Доценка, якому поталанило вчасно і без великих
втрат за сприяння Українського культурологічного центру видати 1998 року досить солідного обсягу
книжечку, а точніше -- книгу.
Був тільки провесня початок
предтеча сонця і води,
коли холодними ночами
тремтять у темряві сади...
Я був свідком народження значної події у житті літературного Донбасу, переживав, як тільки міг,
підбадьорював автора, так що з повною відповідальністю можу сказати: "І ми орали!".
Не припиняє серце вести облік
всіх запізнілих з вирію птахів.
А ті летять схвильовано над степом
і якось винувато лине спів.
Порожні гнізда тягнуться до неба,
немов серця самотніх матерів...
Письмо у Юрія Доценка густе, круто замішане, із гострим присмаком донецької атрибутики.
І степ, пропахлий чебрецем,
і посивілі терикони,
і світле мамине лице,
і батькові важкі долоні,
і тополин дівочий вальс,
і верб плакучих тихе віття,
скажіть, що значив би без вас
у цім тривожнім білім світі?..
Є поети, які тяжіють до карколомних зворотів, аби тільки любою ціною вжити модні словечка з
єдиною метою: потішити своє самолюбство -- "знай наших!" -- а далі хоч трава не рости. Доценко ж
довго виношує своє слово, яке вже настільки визріло, що вже й час людям показати.
Ще не заходить на дощі,
ще голуби гойдають простір.
І так безхмарно на душі,
і так усе на світі -- просто!
І навіть здогадки немає,
що ця прозорість -- тимчасова,
що вже в дорогу підіймає
свої високі весла -- Слово.
Юрій Доценко завжди ототожнює живу й неживу природу, прагне відкрити нові й нові перспективи
поетичного бачення світу. У нього є дуже цікавий цикл "Вірні дерева".
Тож хай цвітуть і родять з року в рік
моїх дерев високочолих крони,
в тіні яких вернувши із доріг,
як завжди, розпрягають хлопці коні.
Чимало віршів Юрія Доценка присвячено історичній пам’яті. Тій, яка й досі носить у грудях і
немовний щем, і невигойні ятріючі рани.
...і старе цеберко
билося об дно,
наче дзвін із церкви
скинутий давно.
Лише край дороги
три верби старі
так молились Богу,
наче матері!..
А ось іще один образок, який відтворює атмосферу шістдесятих-сімдесятих років із обшуками,
переслідуваннями, інсинуаціями і відверто бандитськими нальотами, котрі мали на меті залякати,
знищити, розчавити самі паростки волелюбних змагань. Та даремно!
І потепліша небу і землі,
коли окрайку берега освітить
той вогник, що змогли ми запалить
і зберегти -- аж до зорі -- на вітрі.
І все-таки вони як були, так і зостались романтиками. А я так достеменно й не знаю -- це погано
чи добре. Одне знаю напевне -- вони не могли бути іншими. Така їм випала дорога...
Сергій ЖАДАН
