Маріанна КІЯНОВСЬКА
З книги "Міфотворення"

* * *

Ну що тобі, панно, чого тобі плачеться, га?
Іронія долі у білих своїх рукавичках
Лоскоче минуле. І лащиться песик-нудьга
До чорної маски, що панні затьмарює личко.

У нижньому кутику щічки -- гримаса жалю.
Бракує монокля, щоб панну розгледіти краще.
Я панні сказав би, я панну шалено люблю,
Та слово "люблю" -- ненадійне якесь, непутяще.

То що тобі, панно? Чи десь забажав веремій
Твій песик лукавий, твій песик безумний і хтивий?
Я, панно, пропасний, пропащий і, радше, не свій...
Я, панно, самотній і, радше, не дуже щасливий...

То що ж, моя панно, чого тобі дати у борг?
Кохання, чи грошей, чи вічності, чи мармеладу?
Часами не знаєш, чи добре відбудеться торг...
Та що те знаття, ліпше кицьку візьми на розраду.

Я буду тобі поцілунки складати до ніг,
Бо що тобі, панно, до неба, хіба тобі треба
Тривання, чекання? -- Тобі аби хтів, аби міг
Панич -- не убогий, не підлий -- впадати до тебе...

 

* * *

Чотири такти -- вальс? Цілунок впав.
Плече зайшлося болем невимовним.
Ти був мене любив, ти був кохав
Моє дозвілля. Темним і гріховним
В чужому лісі пахне листопад,
Бо тінь -- то вимір, бо душа -- то мряка,
І вихор листя й музики. Назад
Повернення немає, і ніяка
Тобі я не твоя і не свята.
Цей бальний зал -- ристалище з ристалищ.
Твій страх панує в небі: висота,
В яку ти канеш -- і вогні запалиш.
Непевність світу і несталість знань.
Я з крихт -- і крихта, гола і убога.
І раз, і два, і три -- у філігрань...
Є я і ти, і є тривання Бога.

 

* * *

Твоя доступність вища, ніж слова,
З яких будуєш голос свій і руки.
Аж діти божеволіють, бо два
Здійсненні сонця їм блищать з пилюки.

Та що тобі народження безумств?
Є чиста сутність, є логічність ліній...
Лежиш листком, який ні пари з уст,
В тривимірній гущавині калинній.

Ідея безконечної мети --
У падолисті. Голос листопаду --
Передчуттям сенсовності. А ти --
Маленька тінь між руйнування саду.

 

Я

Бережу себе,
бо ти берегти мене не повинен.
Змагаюся з тобою,
аби вижити,
аби не забутися,
не увійти у воду.
Бо та вода --
Переборює, обточує, перетворює на пісок.
А ти -- тільки ти -- полюєш на ловах.
Думаєш, ніби я -- сарна, птиця, риба,
думаєш, ніби я -- каміння, повітря, вода.
А насправді я -- ніщо.

Я боюся бути, бо я не знаю себе, не знаю.

Бережу себе, але мене тільки меншає.
Я равлик, захований в себе,
Я волосина.
Але я таки бережу себе, намагаюся вижити.
А вже потім, виживши, намагаюся заснути.

 

Ти

Що таке ліхтарі, і що таке -- їх стебла?
Безсонне сонце -- щоразу у Всесвіті.
Починається і закінчується ілюзія мудрості,
Бо вісім метеликів і дванадцять їхніх тіней.
Так багато -- і всі закінчуються перед тобою.
Ти ще встигаєш зрозуміти: вирок ухвалено,
Але вже не можеш побачити суддю,
Знати, хто він.
А він то виникає, то ховається.
Йому байдуже, чи ти був, чи ти є.
І ти читаєш -- сповільнено або похапцем.
І ти іноді розумієш прекрасне.
Ти комаха, зникома, як і все,
Але тобі ніколи не дано буде
зникнути по-справжньому.

 

* * *

Я злукавлю з тобою. І піду додому вночі,
Не озвавшись до тебе з далекого поля любові,
Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи,
бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові.

Що кохання, що ліс -- не розділені нами на двох
Тебе відчекала під місяцем, чорним, як паща.
у далекому полі засіявся чортополох
На пропащому місці, де доля стояла пропаща.

Я кохала тебе -- спересердя, а часом -- з нудьги.
Ти був сильний і хижий -- та що мені, вовче, до того?
Вовка ноги годують -- я знищу в собі до ноги,
Аж до холоду в пальцях -- все, що мала в собі золотого...

Але як мені жити без тебе, мій вовче німий...
Я ненавиджу ліс, це неприбране поле і небо...
Я ненавиджу нас, але ти мені очі закрий
В ту останню хвилину, як прийду вмирати до тебе...