Олег СОЛОВЕЙ
"Микола Хвильовий та дискурс модернізму в українській прозі 20-х років"

Впродовж останнього десятиліття проблема модернізму в українській прозі перманентно постає в статтях науковців в Україні та в діаспорі. Видано кілька монографій, присвячених цьому питанню. Але, як слушно говорив на ІІІ Конгресі україністів Володимир Мельник, "чим більше говоримо, тим більше виникає дискусій, полемік" [7, с.430]. І це, як на мене, цілком природне явище, бо десятиліттями українське літературознавство не мало змоги розглядати український літературний модернізм з позиції власне науки, а не ідеології, до того ж, -- ідеології єдино можливої.

Якщо з раннім модернізмом в українській літературі більш-менш ясно, про що свідчать хоча б монографії Т. Гундорової чи Ю. Кузнецова, то з наступним його етапом -- 20-ми роками, виникає досить широкий спектр поглядів, які відображені в численних статтях та окремих монографіях (В. Агеєва, С. Павличко, В. Мельник). Проблема "Микола Хвильовий та модернізм української прози 20-х років" ще більш дражлива, бо тут маємо цілковито протилежні погляди -- від повного заперечення модернізму М. Хвильового до досить стійкої його апологетики (скажімо, у статтях О. Вечірко, В. Агеєвої, О. Гриценка, Г. Хоменко, В. Мельника, в дисертаційному дослідженні І. Констанкевич [5]).

Чи варто тут нагадувати, яке місце посідав М. Хвильовий у літературному процесі 20-х років? Це вже давно і переконливо засвідчили його сучасники, -- О. Дорошкевич, Ю. Меженко, І. Дніпровський, О. Білецький, М. Чирков та ін.

На жаль, як в Україні, так і в діаспорі склалася подиву гідна в своїй одностайності традиція -- розглядати М. Хвильового лише крізь призму політики. Чи не вперше порушив цю традицію Юрій Шерех, який у 1953 році у своїй статті "Хвильовий без політики" писав: "Про по-літика Хвильового написано стоси паперу. Вартісного -- мало. Про письменника Хвильового за двадцять років після його смерті не написано фактично нічого" [14, с.166].

Отже, і сьогодні, говорячи про Миколу Хвильового та дискурс модернізму в українській прозі 20-х років, доводиться починати зі з’ясування загальних рис та тенденцій української прози цього періоду. Без сумніву, модернізм в українській літературі ХХ століття є основною проблемою. Як слушно зауважив колись В.Мельник, існує деяка проблема із самою категорією, "що на сьогодні привела до ототожнення модернізму й модерності, що рівнозначне у відповідних параметрах реалізму й реальності -- тобто змішування художнього явища з навколишньою буттєвістю" (Виділення В. Мельника -- О. С.) [7, с.431].

Модернізм, як у світовой літературі, так і в українській є одним із закономірних етапів її розвитку. В українську літературу він прийшов з деяким запізненням (на межі ХІХ -- ХХ століть), але стверджувався він як елемент загальноєвропейського літературного процесу з певними національними особливостями. До такої суто національної риси українського модернізму можна віднести його помітну соціальну заанґажованість. До речі, сьогодні це прикметна риса сучасного українського постмодернізму, на що справедливо указує зокрема Б.Рубчак [11].

Очевидно, що український літературний модернізм треба розглядати, виходячи з іманентності розвитку літератури. І тут, як слушно зауважує Д. Наливайко, "слід брати до уваги, що на зламі ХІХ і ХХ ст. не просто відбулася зміна літературних напрямків, а розпочався глибинний переворот, за своїми масштабами й наслідками рівний переворотам на переході від античності до середньовіччя й від середньовіччя до Нового часу. Йдеться про кардинальну зміну естетичного світогляду, творення нових парадигм художнього мислення та нових форм і структур творчості" [8, с.44]. Дослідник справедливо застерігає від механічного переносу західних моделей літератури в наше літературознавство.

Погоджуємося з більшістю дослідників, які вважають, що український літературний модернізм існував у вигляді кількох хвиль. Слідом за В. Мельником [7] виділяємо три хвилі модернізму в українській прозі. Наразі нас цікавить друга хвиля (20-ті роки), яку С. Павличко називає "захованим" модернізмом, а В. Мельник вважав, що ця друга хвиля "виявилася помітно масштабнішою і ціліснішою. Це вже був потенціал не окремих яскравих особистостей, а цілого покоління..." [7, с.434]. Подібну думку про модернізм 20-х років висловив і Д. Наливайко: "Як на мій погляд, найбільш масштабний і серйозний прорив до модернізму мав в українській літературі кінця 10–20–х рр., коли в ній набули значного розвитку аванґардистські течії..." [8, с.48].

С. Павличко говорить лише про "неокреслений, ніким не названий модернізм інтелектуальних романістів 20-х років" [9, с.20]. Далі в своїй монографії дослідниця досить безапеляційно заявляє: "Феномена модернізму в культурі 20-х не могло бути" [9, с.169]. Миколу Хвильового ця дослідниця абсолютно виключає з модерністського дискурсу 20-х років [9, с.173]. Водночас С. Павличко цілком слушно говорить, що всю літературу 20-х років треба читати, пам’ятаючи про її двозначність. Здається, авторка не відмовляє у цій двозначності і М. Хвильовому, але в той же час називає його чи не найбільшим апологетом антимодернізму того періоду.

Швидше можна погодитися із думкою В. Мельника, який вважав, що з 1924–1925 рр. "М. Хвильовий, В. Підмогильний та М. Зеров безкомпромісно стали по один бік "барикад" [6, с.147]. На відміну від інших дослідників В. Мельник вважав, що саме М.Хвильовий відкрито та відверто повстав проти профанації та політизації літератури, "вивівши з "ГАРТу" найталановитіших письменників під прапори нової організації ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури), -- яка у своєму статуті записала "широке право своїм членам користатись всіма художньо-літературними формами як уже вживаними у світовій літературі, так і цілком новими"..." [6, с.163].

Григорій Грабович також відмовляє М. Хвильовому у модернізмі, хоча й зазначає, що найсуттєвішою літературною рисою письменника "було відчуття незалежності як мистецтва, так і митця. Без цього поняття модернізм перестає бути послідовним" [1, с.578]. А ще цей же дослідник називає М. Хвильового автором "парадигматично модерністських творів "Я (Романтика)", "Арабески" і "Вальдшнепи" [1, с.582]. В означенні модерністського дискурсу 20-х років Г. Грабович пропонує шукати такий спільний знаменник як художнє новаторство. Саме тотальна спрямованість на новаторство в області форми в українській прозі 20-х свідчить про цілісний та цілком повноцінний модерністський дискурс. Ця література стверджувалася через свою самодостатність.

Модерністський дискурс конструює нову комунікативність через процес створення нового читача і нової сугестивної комунікативності. З цього приводу Н. Шумило говорить: "На відміну від прихильників естетичних принципів ХІХ ст., модерністи або зовсім не зважали на реципієнта, або, програмуючи дієвість свого художнього слова, велику частку "роботи" перекладали на уяву читача" [15, с.442]. Ця "робота" читача ускладнювалася ще й тим, що, як зазначалося вже вище, письменники мусили говорити між рядків, або взагалі говорити натяками. Виняткової ваги в творчості модерністів 20-х і у Хвильового зокрема набуває алюзія. Алюзія є характерною ознакою як модерністського дискурсу взагалі, так і літератури, що відчуває тиск з боку режиму. Варто лише пригадати смислове та художнє значення алюзії в новелі М. Хвильового "Я (Романтика)".

Говорячи про модернізм 20-х років, Д. Наливайко (він його називає "зрілим модернізмом". -- О. С.) дає йому таку характеристику: "універсальність, вихід за межі локального й історичного, в які вводили мистецтво реалізм та натуралізм, прагнення до розімкнення часу й простору, до вираження глибинних сутностей людини й одвічних первнів буття" [8, с.46]. Ще однією атрибутивною якістю модерністської літератури дослідник вважає "подолання однозначного й одновимірного читання образів, що практикувалося міметичними художніми системами ХІХ ст." [8, с.46].

Основною рисою модернізму, що іманентна його природі, є потреба бути постійно модерним. Д.Наливайко указує на один парадокс модернізму: "За всієї численності власне модерністських та авангардистських течій, творчість його великих митців відбувалась здебільшого поза цими течіями, не вкладаючись в жодну з них" [8, с.46].

Якщо звернутися до прози 20-х років, то помітимо справедливість цього твердження в художній практиці. Фактично немає жодного письменника-модерніста, якого можна було б чітко співвіднести з якоюсь стильовою течією. Можна говорити лише про певні стильові домінанти в творчості окремих письменників або навіть -- в окремих творах одного й того ж митця. Той же М. Хвильовий витворює надзвичайно складне стильове поєднання з елементів імпресіонізму, експресіонізму, неоромантизму, а часом -- символізму і навіть сюрреалізму. Але домінує, як правило, якщо говорити про ранню новелістику, імпресіонізм.

Модернізму 20-х притаманний певний пієтет до традицій минулого. Як вже говорилося вище, це традиція романтизму і, можливо, ще важливіше -- традиція української барокової літератури з її химерністю, неоднозначністю, вишуканістю стильових інкрустацій, грою слів та смислів. Саме тому в модерністському дискурсі поширені течії з промовистим префіксом нео-: неоромантизм, неокласицизм, необароко.

На початку 20-х років найактивніше розвивається неоромантизм з широкою амплітудою героїки (А. Головко -- М. Хвильовий -- Ю. Яновський -- Г. Косинка). Знайшов своє продовження в прозі Г. Михайличенка символізм. Активно розвивається, або навіть панує в прозі 20-х років ліричний, імпресіоністичний стиль, що найвиразніше виявився в творчості А. Головка, М. Івченка, М. Хвильового, Г. Косинки.

Модерністський дискурс формувався як усвідомлення кризи, тотального зламу всіх основ життя. Народжувалося мистецтво розчарування та песимізму. Мабуть, від книги Тичини "Замість сонетів та октав" починаючи. Мотиви тривоги, апокаліптичні передчування, відчуття приреченості стають основними в українській прозі 20-х років.

С. Павличко цілком слушно визначає кілька провідних компонентів, з яких складається дискурс модернізму: "Загальний дискурс модернізму включає ряд окремих дискурсів: європеїзму, або заходництва (адже модернізм як інтелектуальна система завжди зорієнтований на Захід), сучасності (адже модерність співвідносить себе насамперед з часом), інтелектуалізму, антинародництва, індивідуалізму, фемінізму, зняття культурних табу, зокрема у сфері сексуальності, деканонізації, формалізму в критиці й інтересу до формальної сторони твору та ін." [9, с.22].

Якщо поглянути на творчість М. Хвильового, то можна легко помітити всі ці дискурси в його творчому доробку. Про європеїзм або західництво М. Хвильового говорилося багато ще в 20-ті роки, і це тоді ставилося йому на карб, про потребу орієнтації на "психологічну Європу" говорив у своїх памфлетах сам письменник. Це питання було одним з центральних у дискусії 1925-28 років. Дискурс європеїзму у Хвильового водночас породжував і дискурс антинародництва, заперечуючи старі зужиті шляхи української літератури.

Мабуть, зовсім не випадково деякі сучасні дослідники говорять про очевидний зв’язок прози М. Хвильового з прозою французького модерніста М. Пруста. Т. Пушкаренко недвозначно натякає на зв’язок українського письменника з М. Прустом; майже ототожнюючи їх стильові манери, дослідниця стверджує, що "за імпресіоністичною манерою з’ясування сутнісних ознак своєї доби Пруст був близький Хвильовому настільки, що новели, оповідання та повісті українського митця імпресіоністичної тональності об’єднані в окремий цикл, могли б мати назву, перефразовану з Пруста, -- "У пошуках утрачених ілюзій" [10, с.11].

Щодо дискурсу сучасності, то як зазначали ще критики 20-х років (М. Чирков, М. Доленґо, О. Білецький та ін.), стиль Хвильового, поетика його творів були прямо пов’язані із добою: "Самий нервовий, напружений, з перебоями ритм революційної боротьби вдається схопити нашому письменникові в його невеличких "етюдах" [12, с.40].

Інтелектуалізм -- органічна риса прози М. Хвильвого. Його складне, асоціативне письмо вимагало підготованого читача. Водночас письменник намагався вирвати українського читача із "лабет просвітянської літератури" (назадницької, примітивної, за Хвильовим). Тут варто, мабуть, пригадати також, що М.Хвильовий є автором анґажованого роману (роману ідей) -- "Вальдшнепи", який був так ретельно знищений у своїй другій частині, що вона, мабуть, назавжди втрачена для української літератури.

Дискурс індивідуалізму. М. Хвильовий -- одна з найбільш яскравих людських та творчих особистостей в українській культурі ХХ століття. Безперечно, складна, але ще більш -- неординарна постать українського відродження 20-х років. Письменник створив суто свій, індивідуальний, неповторний стиль в українській прозі, основною ознакою якого є "запах слова", особливе музичне забарвлення мови його творів.

М. Хвильовий був досить помітним і в процесі зняття культурних табу. Це і міркування його героїв про Т. Шевченка в романі "Вальдшнепи", і його власні міркування про І. Франка у памфлетах, і його послідовна нищівна критика "просвітянської літератури". Це і його власний словник письменника, до якого потрапляли арґотизми, мова міського дна і т.ін.

Щодо дискурсу фемінізму, зняття табу у сфері сексуальності. С. Павличко чомусь доходить такого висновку: "Для Хвильового любов була передовсім сексом, тобто феноменом низької сфери буття" [9, с.223]. Важко погодитися з цим категоричним твердженням. Поділяємо думку Інни Долженкової, яка говорить про "сексуальність" у прозі М. Хвильового таке: "Звернімо, до речі, увагу, як обережно, з якою ніжністю, любов’ю і співчуттям пише про сексуальну трагедію палкої жіночої душі і прекрасного жіночого ж таки тіла Хвильовий..." [2, с.104]. Додамо, що Хвильовий зі своєю пильною увагою до жіночої проблеми, зокрема і до "полового питання" (за термінологією 20-х років), виступає чи не найбільшим феміністом усієї української прози ХХ століття.

І вже, звичайно, ніяк не можна відмовити Хвильовому у причетності до дискурсу формалізму та в інтересі до формальної сторони твору. Головна риса поетики М. Хвильового -- це складна технічна обробка творів. Письменник дбав про орнаментальність свого стилю, його тексти часто ритмізовані, алітеровані. Часом він аж занадто захоплювався грою слів. Тому дослідники говорили навіть про зв’язок письменника із футуризмом, бо він часто йшов від звуку до значення [13, с.41]. А інший дослідник зауважував: "Інколи ця словесна музичність навіть перетворюється на самоціль, на формалістичні експерименти..." [3, с.326].

Дехто із сучасних дослідників літератури вбачає в прозі М. Хвильового лише нездоровий оптимізм та ледве чи не апологетику радянської системи, проте ще С. Єфремов помітив глибокий песимізм письменника: "Характерно, що мало не кожне його оповідання кінчається отаким смутним, повним безвісті й безнадії та невідомості
акордом" [4, с.675]. Справді, важко говорити про оптимізм прозаїка, прочитавши такі його твори як "Я (Романтика)", "Редактор Карк", "Заулок", "Життя", "Сентиментальна історія", "Повість про санаторійну зону", "Бараки, що за містом"... Вся художня проза М. Хвильового позначена особливою мінорною тональністю, передчуттям майбутнього апокаліпсису. Увесь Світ опинився "на глухім шляху", і виходу з цієї ситуації письменник не бачив. Не додавав оптимізму і тиск з боку тоталітарного режиму, що увесь час посилювався, і, зрештою, довів М. Хвильового до самогубства.

Років через сорок після статті Ю. Шереха "Хвильовий без політики" в харківському часописі "Український засів" з’явилася стаття "Хвильовий без німба", що стала чи то відповіддю Ю. Шерехові, чи то власне М. Хвильовому. Стаття дуже необ’єктивна й недобра, в дусі 30-х. Зрозуміло, що Хвильового важко розглядати поза політикою, враховуючи який резонанс мали його памфлети (від "Сатани в бочці..." до памфлетів та статей періоду ПРОЛІТФРОНТу), і який вплив мала ця особистість на своїх сучасників. Але все-таки пора вже поглянути на цього письменника неупередженим, об’єктивним поглядом, досліджуючи власне художню творчість митця, без чиїх сміливих експериментів у галузі форми важко навіть уявити українську художню прозу ХХ століття.

Закінчити ці міркування про модерністський дискурс М. Хвильового я хочу словами вже згадуваного Ю. Шереха, що чи не вперше запропонував розглядати творчість талановитого прозаїка поза політикою: "І прихильники того погляду, що Хвильовий був комуністом, і прихильники того погляду, що він був націоналістом, утратили розуміння музики. Тим часом у політиці напевне можна знайти кращих учителів від Хвильового. Але не шкодило б повчитися в нього і в його тоді живих, а тепер мертвих однодумців того, що я тут умовно назвав музикою" [14, с.174].