Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
Недоромантик і антигерой

Парадокс С. Жадана, розпочавшись з непереборюваного для слуху “української культури” прізвища (Жаданов-Жданов), устійнився в обставинах місця і часу: найбільший антиромантичний поет часів “незалежности” був овіяний млою пізньорадянського харківського літмезейства і обмилування увагою київського “смолоскипівського” панства. Далі пішло-поїхало. Його книжка “Цитатник” кілька років годувала усю критичну орду. Столиця віддалася Жаданові на хрещатиківської лаві побіля кулінарки, рідних ірванців забувши погладити по голові. Втім, поет -- далеко не вічний прем’єр і женіх. Поет -- експеримент тривалий, лабораторний. Що буде, якщо він доживе до сорока? А до сімдесяти трьох?

Загалом же діти з провінції мужніють якось одразу, себто раптово, зовсім не зважаючи на те, що юності потрібне дозвілля: для необов’якових філолоґічних студій, відпружених пивних читань, чисоенних самогубчих спроб. Тож настільки ґеніяльним мусить бути двадцятьрічний провінціял, який ще замолоду виборов себе для подібних занять! (І за тих-таки часів видав саморобні поетичні зшитки назвою “Рожевий деґенерат” (1993) “НЕП” (1994) та “Генерал Юда” (1995). Припустімо, дитячі спогади не до ладу згаданого тут Є. Сверстюка читаєш з усенарастуючою тривогою: здається, що жорстокі випробування долі ось-ось пригасять високе полум’я дисидентського ґенія…

Втім, слід визнати, що “тривожні” зруйновані фабрики і заводські райони з’явилися в Жадана пізніше. Псевдонезалежницька евфорія початку 90-их, помножена на захоплення поезією Семенка, дають нам образ Сергія Жаданова періоду його страдницького навчання і педінституті. Він очолює поетичний гурт “Червона Фіра”, що складався з його друзей-спудеїв, пише чітко по сім віршів на тиждень, а підвечір, почепивши крислатого капелюха і не забувши прихопити клітку з огидним пацюком, блукає подвір’ям Літературного музею. В кишені його бушлату -- жидолупівський пістоль на випадок, якщо життя виявиться гівном, в його чернеткакх -- жахлива суміш урбаністичного пейзажу, смороду гуртожитського життя і мітолоґічних персонажів “а ля Михайль семе нкоми”. Пістоль, як виявилося згодом, був стартовий, а вірші, пред’явлені місцевому патріярхові комункультівської епохи, були ним прочитані і нагадали, здається, хіба що про ті часи, коли він бігав Хвильовому за пивом. Згадані пейзажі, у свою чергу, відгукнулися в поезіях Жадана пізніше:

Повертайсь, якщо зможеш, у рідні краї
по розмитих шляхах, де сплять поїзди, і твої
мрії, мислі, надії спускаються просто надно,
і трамвая на зламаних рейках не жде вже ніхто.
Там, де протяг в котельнях, де в ніч вистигає вода,
на похилих стовпах без напруги висять провода,
будяки пробивають стежки крізь бетон і граніт.
Кинеш камінь і чуєш, як плеще внизу і шумить.

Звичайно, як на згадану патріярхову думку, Жадан буув провінційний, абстрактний і до того ж, здається, повністю вигаданий-виплеканий обставинами поет, хоч свого часу і тягав -- цілком реалістично -- похмільних метрів київської та львівської школи, і проводив місцеві поетичні “аван-фести”. У тій стихійній нігілістській біганині вільно було вгледіти риси “проміжного” покоління, яке спізнилося до відродження СУМу і не встигло виступити на захист літери “ґ”. Співці сексуального незадоволення, легкого насильства, краденого Бродського, вони відчайдушно, до болю в яйцях, намагалися хоч когось любити, але не могли визначитися, кого.

І тим не менш, Жадан, вибігавши собі тую славу, друкувався в одних часописах з батьками українського нігілізму -- Андруховичем, Ірванцем, Небораком. Хоч ті, визнаймо це, існували на піднесеному градусі поетичного бунту. Натомість пивний дискурс тих, хто йшов слідом за ними, був далекий від усякого підйому. Навіть перемоги (наприклад, сексуальні) за подібного розкладу видавалися варіянтом поразки. Будь-який шлях -- вниз. Успіх -- помилка. Як більшість з того люду опинилися в обіймах добропорядного видавництва “Смолоскип”? Дуже просто. Перемогли, як знати, юнацька кон’юктура і праґматизм, що все одно згодом породило феномен подвійного, спілчансько-аупівського членства. Але Жадан тут ні до чого.

Наразі, підступно користуючись владою друкованого слова, автор сих рядків заявляє: Сергій Жадан -- не перший з найкращих представників пост-панківського періоду в різнобарвній культурі 90-их років. Першим, як знати, був призабутий нині поет Гекльбері Фінн, що втікав від вдови Джексон. Харківському поетові, до речі, також частенько доводилося утікати, але здебільшого від нескладених заліків, подружніх зобов’язків та міліцейських патрулів. Щодо безглуздости вищемовленого вільно буде закинути: “різнобарвна культура 90-их років” -- не те, відносно чого можна вирізняти найкращих представників, зважаючи на їхніх героїчних попередників з кінця, наприклад, ХХ століття. Що ж, справедливо. Але, погодьмося, що ми частенько зі щирого серця бажаємо один одному “всього найкращого” чи “пішов до сраки”, і це не вимагає жодних пояснень. Хоч “культура 90-их” якраз вимагає.

Отож, Жаданова поезія -- задля адекватности сприйняття -- потребує розуміння дев’ятдесятницьких контекстів: політичних, соціяльних, сексуальних. Зрозуміло, що все це про ґенерацію Х (покоління 90-их прийнято вважати черговим, другим, здається “покоління Х” -- потайним, невідомим, непередбачуваним), яке вже навіть не контрреволюційне і не антибатьківське, а просто -- інше. Покоління постснідівське, постполіткоректне, все ще постмодерністське (для конфлікту батьків і дітей необхідно, щоби і діти, і батьки жили в одному просторі й одній реальності, а тут якраз різні покоління живуть у різних світах). Покоління інфантильне, оскільки осягнути той новий світ, даний йому у відчуттях, поки що не може, безтямно користуючись у своєму поступі новоутвореними фішками-пепсі. Стьоб -- стиль його життя. Прикол і хохма -- чи не єдине, окрім сексу, що заводить і дає стимул жити далі.

До речі, про фішки в поетиці розглядуваного тут поета. На обкладинці однієї з його книжок, підписаної “Сергій Жадан”, зображена громадянка Ліля Каган, яка кричить назву збірки “Пепсі”. Натомість молодий київський критик М. Бриних, до речі, також “один з найяскравіших представників 90-их”, розтлумачив родченкове личко Лілі Брік, як личину автора-трансвестита. Що ж до самої назви збірки, то наразі варто зазначити, що сьогоднішнє мистецтво давати заманливі назви на кшталт “Пепсі” видається лише однією з галузей реклямної індустрії. Куди краще інвестувати спонсорські гроші -- у виробництво продукти чи його обгортки -- питання вибору стратеґії. Досвід підказує, що як перший, так і другий шляхи зможуть до чогось-таки, а привести.

Хоч швидше за все згадана “сакральна” атрибутика юної ґенерації належить до мітолоґічних тотемів “національної” цнотливости, будучи поі’язана з певним комплексом тілесної неповноцінности. Адже тілесність, чи пак фактична “присутність” в поезочасі, -- все це цілком історичні катеґорії, чия наявність плекається роками досвіду, кров’ю, бійками та міжпоколіннєвими війнами. Якщо не існує леґендарної історії, немає й власного історичного тіла. І не кожній новітній ґенерації судилося стати новим поколінням. Подібних комплексів позбуваються як гіперпублічно, так і гіперінтимно.

Скажімо, подивляючи поетичний шлях Жадана, наразі дається спостерігти такі визначальні риси цього “останнього закучерявленого лірика”, як незалежність і самотність. Хоч насправді це не зовсім так. Оскільки незалежним та самотнім буває кожний романтичний поет, натомість Жадан аж ніяк не романтик. Він ніколи не протиставляв себе цьому світові: водку пив з горла, м’яча бив з носака, одне слово, почувався на рівних з довколишнім антиукраїнським середовищем. Але на яких умовах -- це вже інше питання. Ось нині він каже: цей факаний світ жахливий, блін, нудний і галімий, але -- чудовий. І це вже не романтизм, а те, що дало нам ХХ-те століття. Можливо, унікальність подібного явища і полягає в тому, що там, де автентичні лірики на кшталт Скиби чи Бедрика висловлюють повне неприйняття світу, Жадан робить по-іншому. Сприймаючи той самий траґізм, що і згадані лірики, він змагає з цим грьобаним світом, і це примирює його з життям. Принаймі на рівні поезії.

Хоча у згаданій збірці “Пепсі” Сергій Жадан -- поет той самий і водночас зовсім інший. Той самий інший. Або інший той самий. Прикмети: майстерність, що полягає в удаваній відсутності майстерности. Пластична негнучкість вірша. І ще оця, подекуди розхристана впевненість стайєра, який розраховує сили на довгу дистанцію. І все це в одному фляконі!

Вже під час однієї з перших, спільних з Жаданом поїздок до Київа, автор сих рядків мав можливість переконатися, що подібне “роздвоєння” поета -- таки цілком реальна річ. Отож, лежачи якось на горішній полиці у неопалюваному й ледь освітленому вагоні, і намагаючись при тому щей читати щось на зразок “Історії бритів” -- по одному рядку на кожен зустрічний ліхтарний стовп -- він водночас спостерігав вельми захопливу картину. Зневірившись у будь-чийому підтримі на розпиття останньої пляшки, тицьнутої Кокотюхою “на коня” вже перд відходом поїзда, вже добряче підхмелений по численних столичних поезоакціях Жадан розпочав рішучу розмову із… самим собою, доволі неповажно поводячись з уявним двійником.

“А ну, куди пішов?! -- намагався виглядати якнайсуворіше п’яненький поет. -- Сиди тут, кому сказав!”. Далі, помметлявшись подібним чином затісним та задушливим, як на його бурхливий настрій, купе, він, нарешті, вгомонився і вирішив вкладатися спати. Підкреслено уважно і ретельно розклав постіль, дбайливо розгладивши при тому простирадло, розгорнувши скручену ковдру і енерґійно збивши подушку. За тим постояв ще хвильку, розмірковуючи, і… беркицьнувся як був у чоботях та куфайці на брудну долівку -- поруч із наготовленою постіллю, відступивши її, ясна річ, своєму двійникові.

Загалом же, як і більшість його перевесників з покоління 90-их, Жадан став сучасним культурним явищем-мітом не за рахунок своїх віршів, а за рахунок своєї біоґрафії. І це нормально, адже сьогодні надворі не шістдесяті роки, коли задля успіху достатньо було мати грімкий голос і сильно махати руками. Отж він подав приклад того, як слабка людина, приватна особа ще й носій напівмертвої абориґенної культури, може перемогти спілчанську стаґнацію морально, а в силу сприятливих “смолоскипівських” обставин -- навіть фізично. Можливо, з часом цей міт призабудеться, як им забули про те, що Сем лупцював свою Ужвійку, а Сосюра квасив по-чорному. Натомість вірші, хочеться вірити, залишаться.