Євген БАРАН
Весіння єресь Андрія Бондаря

Отже, ВЕСІННЯ ЄРЕСЬ? З першим словом різночитань не буде: “Весінній = весняний” (див. “Правописний словник” Г. Голоскевича). Складніше із другим словом. У “Філософському словнику” (К., 1985) подаються кілька трактувань. Перш за все, з грецької слово означає “особливе віровчення”. Перше значення: Релігійна течія, опозиційна або ворожа панівній церкві, відхилення від офіційного віровчення. Друге: переносно: відступ від панівних, загальноприйнятих поглядів, правил, положень та ін. Є ще й третє: інколи -- те, що позбавлено здорового глузду, дурниця.

Цей відступ вимушений, але не такий вже й недоречний. Андрій Бондар -- це вже не просто молодий талановитий київський поет. Це вже, навіть, в окремих колах виростає до символу молодіжної української поезії. Так, як інший гурт підносить постать Жадана Сергія, а СПУ з перемінним успіхом робить ставку то на О. Ярового, то на П. Вольвача. Здебільшого, відкрите, ціничне, і дуже далеке від літературних ідеалів. Треба бути сильним, аби уникнути ролі літературної маріонетки. І, найголовніше, треба цього хотіти.

Я не суперечу, що Андрій Бондар -- непересічний поет. І в чомусь, головному, поділяю захоплення Роксани Харчук. Зрештою, не тому, що вважаю себе людиною розумною, а, швидше, такою, яка “прагне ламати стереотипи думання” (скористаюся цитатою Р. Харчук із передмови до збірки). Нехай вибачать мою зарозумілість.

Я уважно перечитав поетичну збірку А. Бондаря. Не скажу, що мені було не цікаво. Так, цікаво. Але не більше. Схиляюся перед Р. Харчук, яка так глибоко і аргументовано прочитала поезію Андрія. Тут потрібно, напевне, все-таки говорити не так про розуміння, як про співпадання творчих психотипів. Звідси -- захоплення, до певної міри ейфорія. Кожен із критиків переживає такий стан, і нічого поганого в цьому немає. Це той щасливий випадок, коли критик виростає в творця (співтворця).

Так, Андрій Бондар -- книжний поет (не кажу “книжник”, бо в Київській Русі це слово вживалося ще й на означення “філософа”, “мудреця”). Хоча, звичайно, Андрій є і книжником. Це тішить. Культурний багаж “східно-західних” народів тяжіє над сучасними літераторами. Тяжіє він і над Андрієм. Але, на щастя, не давить. Напевне, тому таке оптимістично-раціональне закінчення програмового вірша збірки:

Чого багато у збірці? Літературних ремінісценцій, перепитувань, переважно здорового скепсису, їдкої сатири і філологічної гри. Формально якісної, -- але ж гри. Збірці бракує малого -- життя. Немає, до речі, і віри. “Шукання нових догматів”? У чому?

Не знаю. Я не бачу сумнівів у ліричного героя. Хоча цей “герой” занадто “цинік” і “раціоналіст”, аби бути “ліричним”. Він все знає. Знає про добро і зло. Знає про чисте кохання і порнографію (проституцію). Вміє бути культурним (чи, навіть, є ним) і водночас вульгарним. Знамення нашого часу? Практичного. Цинічного. Жорстокого. Франкова “людина-звір”? Він ні добрий, ні поганий. Суспільний гермафродит. Але дивно не це. “Ліричний герой” А. Бондаря -- наче скульптурний зліпок абстрактно-конкретного нашого сучасника. Він приймає світ таким, як той є. Його влаштовує цей світ. І міняти нічого не збирається, бо (!) всю марність подібного роду спроб. У ньому зовсім відсутня авантюра. Відсутня людина перш за все. Андрій Бондар -- тонкий психолог. Можливо, він і не дуже знає життя у всій його повноті, але він знає сучасну молоду людину. Чи, краще, один із типів (не найкращих).

На українському ґрунті ця поезія чомусь таки нова. Вона, як ніколи, стверджує думку поетеси Марії Мицикей: “Українська поезія, на щастя, стає більш дегуманізованою і більш інтелектуальною. Але, однак, у ній не може виникнути нічого такого, чого ще немає в світовій. І це добре…” (Початки. Антологія молодої поезії. -- К., 1998. -- С. 115).

Не хочу видатися консерватором (ще ніби вік дозволяє “бавитися” у радикала), але подібна новизна в українській поезії мене не тішить. Ця часова кон’юктура невдовзі піде лавиною на читача, і стриму їй не буде. І хоча я це розумію, але легше не стає. Знову все повторюється, ми постійно забуваємо слова Еклезіаста, проте вони постійно присутні у наших завтрашніх псевдозмінах: “Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій мудрості -- велика журба, хто додає знання, додає страждання” (Проповідник: І. 17-18).

Можна було би ставити крапку. Але ще останнє уточнення. Отже, ВЕСІННЯ ЄРЕСЬ? З першим словом ми розібрались. Щодо другого, залишаю можливість “амбітному читачеві” самому визначитися. Я не тягну на такого.

м. Івано-Франківськ.