Свєтлана ЗАГОТОВА
З книги “Емпіричні епізоди” (1993)

Діжка без дна
повна-повна
щастям бездонним,
світом безмежним,
ніжним-ніжним.
В діжці без дна
живе місяць
білим кошеням.
Сонце живе
в діжці без дна
рудою псиною.
Так все одно,
так добре,
блаженно-тихо.
Сплять відсторонено
двоє закоханих
щастя і лихо.
Діжка без дна
не стіна.
Діжка без дна
вільна.
Танцює стиляга
вітер.
Діжка без дна --
вихід.

Думала -- щось загубив.
Ґудзика, наприклад.
Але чому він шукає у мене в спідниці?
-- Ви що-небудь загубили?
-- Так. -- І вискочив із тролейбусу.
А рука так і лишилася у спідниці.
Загубив руку.
Тепер отоварюється де-небудь
В інвалідній крамниці.
А його мерзотні пальці
щипають моє товсте стегно.
Ой, ой!
А хтось в Америці
створив унівресальний засіб
по знищенню шкідливих комах
усіх видів і національностей.

Чому так приємно літати
й таке неприємне тяжіння землі?
Сиве волосся кольору неба
падає в землю, мов зерна,
і навіть, якщо вітер
довго кружляє його у повітрі,
все одно воно знаходить свою межу.
А сходи
коли-небудь побачить сонце.
Людина -- така уперта й горда --
з часом згинає спину,
хапається за костура, забуваючи,
що це коріння
безіменного дерева,
яке зростається з людиною
і тягне її за собою.
А сходи
коли-небудь побачить сонце.

Хто-небудь виходить раніше.
А інший їде до кінця.
Когось виштовхують.
Маленький переповнений автобус --
маленький переповнений світ.
Планета зрубів,
що вхопилися міцно за місце.
Скульптур з відбитими вухами.
Які не чують голосу матері,
що висить на підніжці
і вмовляє посунутись
хоча б на одну дитину.

Білий аркуш паперу.
Лікарняне простирадло.
Молочне озеро виходить з берегів.
Довгі білі старухи, захлинаючись,
як вперше, п’ють своє останнє молоко.
І вигрібають сіль льняні старі,
що хвилюється на дні озера,
і несуть її до брами замку.
Замок із цукрового піску
блищить, мов перстень золотий,
наповнений отрутою.
Коло сонця котиться
безкінечним сніжним полем.
Боже, яке світле моє життя.

Звук кішки під колесом
не схожий на звук кішки
під моєю долонею.
Голосний кошачий хор
імені “8 березня”
апокаліптична какофонія,
аґонія кохання.
Вересневі кішки
ходять, немов каченята,
звучать, мов годинник.
Цокають кошенятами.
Кожному кошеняті свій час.

Корова йде на бойню.
Корова обертається --
шукає очима веґетаріанця.
Знаходить. Плачуть.
Горда прощальна сльоза
потрапляє в суху траву,
і загорається стійло.
Веґетаріанець довго танцює
навколо вогнища.
Очі його стають булькастими
і сяючими, як дзеркала,
в яких відбиваються
сотні корів, що плачуть.

Рожевий асфальт.
Стікаючий кров’ю
п’яний вечір.
Біла байдужа тиша.
Вражень червоні плями,
Люди, що застигли манекенами
з поширеними від жаху очима.
Час, що немічно розводить руками.
Хлопчик з розбитою головою
такий важкий і довгий.
Де сила та, що його підведе?
Смерть?

Й немає краю,
куди поїхати можна.
Пішки, пішечки
ретельно топчу відрізок.
А хто одрізав?
Смішною наділив землею --
пісок і твань.
А я не хом’як, не ква-ква.
І крила не маю.
Та якби вони й були,
тут небо сіре.
Летіти, аби його пофарбувати
своєю кров’ю,
бо вистрелить той, хто знає,
де місце моє.
Він його готує.
Він місце моє
Удобрює ретельно.