Ірина КОВАЛЬ-ФУЧИЛО
Осягнення спокою і прагнення дороги у творчості Івана Ципердюка
(на матеріалі збірки “Переселення квітня. Медитації” Київ: Смолоскип, 1996)

Зародження, формування і народження художнього тексту -- процес наскільки звичний, настільки ж нерозгаданий. Ясно одне:

будь-який твір належить тій національній культурі, у лоні якої він створений. З точки зору семіотики, культура — це колективний інтелект і колективна пам’ять, тобто це надіндивідуальний механізм зберігання і передачі деяких повідомлень і вироблення нових. У цьому змісті простір культури може бути означений як простір деякої спільної пам’яті, тобто простір, в межах якого деякі спільні тексти можуть зберігатися і бути актуалізованими [1]. Цю колективну пам’ять К. Юнг назвав колективним несвідомим -- “галузь несвідомої міфології, чиї первісні образи є спільним спадком людства” [2]. В структурі колективного несвідомого функціонують так звані мнемонічні образи або архетипи -- “певні обриси демона, людини чи процесу, які постійно відроджуються в холі історії і виникають там, де творча фантазія вільно себе виражає. Таким чином, по-суті це міфологічна фігура” [3].

Проблема дослідження міфопоетичних структур у літературознавстві порівняно нова, вона знаходить серйозне вирішення лише в останній чверті XX ст. [4] До того часу дослідників цікавили лише певні фольклорні образи, символи, сюжети, що їх вводили письменники в канву твору. Аналіз твору з погляду функціонування у ньому міфопоетичних структур вимагає від дослідника не лише знання літератури і фольклору, але й ґрунтовних етнологічних знань, передбачає погляд на культуру, як на ієрархічно організовану систему кодів, тобто вторинних знакових систем, що використовують різні формальні і матеріальні засоби для кодування одного і того ж змісту, який зводиться в цілому до світобачення даного соціуму. Творчий процес, у такому контексті, -- це активація архетипових образів і оформлення їх у закінчений твір.

У даній статті я спробую розглянути основні міфопоетичні моделі [5] у збірці Івана Ципердюка “Переселення квітня. Медитації”.

Основною засадничою ідеєю архаїчного світогляду є поділ простору на “свій” і “чужий”, а також виділення дороги як медіатора між цими просторами. “Свій” простір -- це світ обжитий, світ живих людей, освячена територія; йому протистоїть “чужий” простір -- світ мертвих, світ небезпеки. У “Переселенні квітня” світ теж ділиться на свій і чужий, проте трактування їх особливе. Основним просторовим протиставленням є ліс — місто, але своїм простором є ліс, а чужим -- місто: “Ліс стає реальним. /.../ Місто присунене до лісу ближче. /.../ Кроки. /.../ Постріл. Ранок кровоточить. Плаче безсилий ліс” (C. 16); “Єдине дерево, що розквітло, -- помилилося /.../ Канонади звуків вічного міста байдужі до того, що сталося” (C. 52). Простір міста -- це особливий простір. Місто змінюється, “місто-ворожбит” (C. 18), воно “губить щось кожного року”, його дух переселяється у дерева, воно перестріває людиниу, а самим собою стає лише в сезон осінніх дощів” (C. 25).

Навколо основного протиставлення “свій -- чужий” розгортаються інші протиставлення, які виникають на основі всієї суми уявлень про світ і формують модель світу певного соціуму. Поняття “світ” -- це людина і середовище у їх взаємодії. У “Переселенні квітня” людина потрапляє між двох сил: бажанням спокою і потребою руху. Залишитись в середині, у кріслі “посеред кімнати /.../ злитися з речами, котрі його оточують, з кімнатою, в якій оце зараз є, з будинком, в якому ця кімната і в якій він сам” (C. 10); “боюсь вийти з дому” (C. 23); “в зеленій кімнаті /.../ я прикутий мовчанкою до вас, пилюки і зелених стін” (C. 31), -- отже, залишитись очевидно легше, проте “треба йти”, “основне -- не зустріти на шляху злої жінки. І рухатися, рухатися...” (C. 11).

Дорога -- один із центральних міфологічних образів у збірці. Існує дві дороги. Одна правдива, дорога до свята, до неба, до очищення: “Багряним сходом сонця вийдемо вмиватися” (C. 39);

“Воно [свято] так закутало хустками вітрів дороги, що всі забули шлях додому. Окремі повернулись, деякі залишились шукати яскиню, віслючка і маленького хлопчика” (C. 61); “Ми молимося і нею ідемо до Божої Хати шукати віри прабатьків” (C. 29); “журбою каменів засипана дорога до неба” (C. 53); “Схилитися серед дороги і забути слова “Отче наш”. Заплакати і вперше попросити заступництва” (C. 62). Інша дорога -- це блукання, дорога втрати, дорога в темряву: “Як загнаний кінь, біжу в темряву, з дитинства, завжди -- тікаю” (C. 23); “У безконечному пошуку губляться друзі”, “Обдурений святий блукає лабіринтом бенкету, вірячи -- прожив недаремно” (C. 32); “Підеш сьогодні у вчорашні кавалькади, втікаючи у нікуди” (C. 38); “Все щезає, поділене між зламами доріг” (C. 39). Більшу частину життя людина блукає цим лабіринтом, де відчуває нестримний плин часу, який не спинити у вічному блуканні: “Шум перекидного календаря сильніший вибуху бомби” (C. 34).

У блуканні і пошуку людина прагне знайти себе, що, можливо допоможе їй відшукати спокій: “Зобов’язаний повертатися кожного разу за підтвердженням свого існування” (C. 31); “Я повертаюсь у власне тіло” (C. 59); “Я знов придумую себе” (C. 68); “Відішлю сам собі листа” (C. 24).

Що може врятувати людину від цього мандрування і вічного блукання, від всепоглинаючої дороги (“дорога поглинає мене та все, про що мріяв” (C. 65). Лише зупинка, заглиблення у знання, здобуті людьми, які жили перед тобою: “Зупинись, аби знайти, що загублено” (C. 25); “я зупинився, щоб прочитати дивні сторінки призначень і зустрічей” (C. 40); “тексти все ще залишаються непрочитаними” (C. 9). Проте ця зупинка коротка, -- життя, “цей вантаж”, знову поглинає людину, знову прагнеш і “чекаєш підсвідоме весни, котра нині минає” (C. 36), зрештою, спокій теж небезпечний, це -- смерть, “це -- ніч, /.../ це -- сон” (C. 65), тому “все одно повертаюся”, проходиш дороги, бо кожна з них цінна і потрібна, “кожна з доріг поклала свою відмітку на обличчі” (C. 66), “доводиш собі доконечну потребу в існуванні” (C. 69).

Життя і смерть завжди поруч, “живі лишили мертвим калину”, а “на другім кінці саме заграла весільна сопілка” (C. 15), кожен крок життя -- це “відтворення ще не сказаного і ненаписаного”, а дорога -те що робить можливим цей рух, тому важливо, щоб вона не залишалась без подорожніх, щоб її було видно. Тривогу і занепокоєння викликає руйнування дороги, чи стан, коли її не видно, коли “дороги під снігом” (C. 49), коли лорога “журбою каменів засипана” (C. 53), коли “дороги всихають, стають рудими, мов псячі язики” (C. 54), коли дорога -- пісок (C. 14).

Церез цілу книжку йдуть три мандрівники. Їх дорога потрібна, важка і небезпечна. За народними віруваннями, мандрівник, людина з іншого світу, гість -- це той, хто може бути ворогом і другом, це представник “чужого” простору, який здійснює зв’язок двох сфер. Небезпечний, ворожий мандрівник несе біду і горе, а дружній -благословення хаті і людям. У збірці І. Ципердюка небезпечні ті мандрівники, які ідуть по бездоріжжі, по піску “Над золотом піску невладні схід і захід сонця. /.../ Зариті в нього, повзуть пустелею три мандрівники” (C. 20). Важкий шлях у мандрівників, які йдуть засніженими дорогами, по “сліпучій білості” снігу, “вона обморозила ноги трьом благим чоловікам, які кудись квапились босоніж на початку Нового року” (C. 60); “три царі йдуть до тебе щоденно. Зустрічаєш їх, усміхнених, похнюплених, навіжених, спокійних, щоб скинути перед ними у вітанні капелюха” (C. 26).

От таке воно -- життя-дорога, життя-лабіринт. Заспокоєння приходить лише після проходження, подолання цих доріг, тільки тоді відчуваєш “легкість на серці”, тільки тоді можна “зрозуміти, що все закінчується, як це безконечна зима і ми, що загубилися серед неї” (C. 62).