Олег СОЛОВЕЙ
Там, де йому добре

Через серце моє,
перетяте окопами болів,
перетягся нації фронт…
Український роздертий фронт.
Валер’ян Поліщук
На флету, обсадженім кріслами,
де папошивсся обкурений майнстрім,
стало боляче мені за Україну…
І. Бондар-Терещенко

Intro

Це дуже печальна книга, читачу, “чуваче мій рідний”, як сказав би сам Ігор Бондар-Терещенко. Незважаючи на всю її іронію, сарказм і сатирично-ґротескну тональність. Це дуже інтимна поезія, попри всю її видиму екстравертність. Виразно підкреслені атрибути мовної гри лише зайвий раз стверджують, як незатишно поету у цьому прозовому світі. Тим більше, коли світ сприймати “як свінґ”, що не жаліє ні себе, ні інших. Цей світ поет відчув усіма своїми можливими “фібрами” (усього їх п’ять, як відомо), відчув і приватизував, аби повідомити нам одну зі своїх найбільших таємниць:

“Фібруарій” -- друга книга поезій харківського поета Ігоря Бондар-Терещенка, між іншим, краще знаного яко критика та есеїста. Книга побудована у вигляді інтонаційно-оформлених річних періодів, і представляє читачеві тексти 1994, 1996 та 1997 років. Кожний такий “річний цикл” має свою назву і психологічно-структурну вмотивованість: “Друзі Харкова” (1994), “Світ як свінґ” (1996), “Фібруарій” (1997). Чомусь “випав” 1995-й рік, але про це історія мовчить…

1. Там, де воно було

Коли ж навчу тебе любові?
ІБТ. “Риторичне”.

Уже після першого знайомства з текстами Ігоря Бондаря-Терещенка розумієш, що це не просте поетичне чтиво, швидше навпаки -- досить складне. Ці поезії потребують, вочевидь, багаторазового прочитання, а потім тривалої філологічної мастурбації для одних, і складних неоднозначних рефлексій з приводу прочитаного -- для інших.

Цей поет з Харкова -- мистець зі своїм, легко впізнаваним обличчям. Поет, який продовжує в сучасній українській літературі не зовсім зручну і не всім любу націоналістичну традицію. А втім, робить він це у наймодерніший спосіб. Здається, в поетичній творчості І. Бондаря-Терещенка маємо безпрецедентний випадок постмодернізму з українським націоналістичним наповненням. Це неможливе, на перший погляд, поєднання реабілітує наразі ту призабуту національну традицію у мистецтві, що її останнім виразником був поет Василь Стус. Бо, на жаль, більшість письменного українського люду поступово звикає до безапеляційного твердження: немає національного ніґілґзму в людині -- значить назадник, шароварник, сірятина, “предстаавник ТР-дискурсу” з усіма наступними висновками (за МУЕАЛ та її творцями).

Мода на псевдоевропеїзацію, національний ніґілізм підштовхує сучасних мистців якомога далі бігти від усього національного. А втім, досвід І. Бондаря-Терещенка показує, що можна осучаснити навіть націоналістичну традицію і вільно увести її до постмодерністського канону.

Друга книга поезій І. Бондаря-Терещенка, на відміну від перщої, яку критик Є. Баран цілком слушно пов’язав із традиціями Є. Маланюка, О. Ольжича, О. Теліги, зовсім інша за способом виконання, за правилами гри, якщо дозволите. Можна помітити, що автор експериментує, шукаючи суголосності зі своєю добою, а проте не втрачає і не змінює головний стрижень своєї творчості, що виразно окреслився уже в першій книзі віршів “Ulaskava”.

Йдеться наразі про образ “ліричного героя”, який приміряючи різні маски, лишається незмінним у своїй первинній сутності, який не перетворюється на блазня навіть на короткий час. Він завжди лишається собою. І насамперед -- посеред “обкуреного мейнстріму”:

Чесно кажучи, я не знаю іншого такого поета в сучасній Україні та поза її межами, який би так просто і сильно висловив цю майже пафосну у своїй щирості думку, не спрофанувавши водночас усе на світі, як кажуть, “на корню”. Це ознака таланту, майстерності і, насамперед, -- щирості та відвертості у почуттях.

Перша частина книги під назвою “Друзі Харкова” (вірші 1994 року) насичена іронічно-саркастично-сатиричними мотивами. Це рефлексії на час і оточення, на світ, що довкола. А довкола -- Харків: минулий, сучасний, майбутній. Бо сучасність значною мірою уявляється як мандрівка потягом, у вагоні багато різних людей, що “кружеляють пиво”, ніби це й нормальні люди -- “незлобливі, ситі”, але -- чужі. Ліричного героя “довкруж осіли думи, як каманчі”. Хто і ккуди рухається разом з цим потягом?

Харків, що розпадається на різні домівки, символізує усю сучасну Україну. Яким він буде, Харків число сім? -- “Кожен з нас приїде до свойого міста”… Не зовсім весело? Так. Але підстав для песимізму не більше, ніж для оптимізму, або інакше -- віри. Треба лише їхати до свого Харкова.

Іронія, що нею просякнуті вірші цієї книги, виразно інкрустована болем. Це і наше минуле, з якого

І, ще більше -- сучасність, що в ній

І звучить риторичне:

І таємне прагнення-переконання, як саморефлексія на це риторичне питання:

А самому їхати до свого Харкова, чи пак -- “обмізковувати на мані втечу”… А що в Харкові?

Можливо, цей сум пов’язаний із екзистенційним відчуттям самоти, якою закінчується кожна втеча, чи пак прощання, чи ромежування, але інакше герой І. Бондаря-Терещенка чинити не може, бо “воліє краще бути пожежником, аніж терпіти пути, гидливим ґиндиком, а чи бомжем, а чи”… Отож, доводилось і доводиться прощатися: і з мейтом з Австралії, і з Катрін Ґоліциною з Петербургу:

Але іронія, якою намагається рятууватися автор, все ’дно випускає на волю й такі рядки:

Отож, там де воно було. Там де довго і буде. Але змінюється Харків, змінюється світ довколо, проте, не так швидко змінюється людина.

Поезія “Там, де воно було” є однією з найбільш печальних у першій частині книги. А втім, життя триває.

2. Там, де воно має бути

Тому так дивно інколи бачити світ.
ІБТ. “Свінґ”.

Вже в деяких поезіях з першого розділу “Друзі Харкова” проступають виразні екзистенційні мотиви, як от у вищецитованих рядках:

Ці мотиви посилюються у другому розділі, що має назву “Світ як свінґ”. Маємо розуміння світу як тотального свінґу, що хитається, руйнується, самознищується, а втім, часто наносить відчутні удари. Сприйняття світу як свінґу позначене виразною метафізикою, в центрі якої самотність окремо взятої людини:

Самотність і біль ліричного героя І. Бондаря-Терещенка -- це, проте, не романтизм останнього лірика, або -- не лірика останнього романтика. Його боль -- аж білий, він предметний: легко пізнається фібрами читача, якщо вони, фібри, ще не зовсім атрофовані. Постмодерністська подача “матеріялу” витворює на диво “густу” поезію:

Світ як свінґ, направду, збожеволів. І це надто гостро відчуває ліричний герой І. Бондаря-Терещенка. І що йому, тому світові, до звичайної людини? А тій людині зовсім небагато, як стає бачити, треба. Найперше -- дружньої розмови, розуміння, супутника поруч:

Чого ще треба тій людині? Крізь призму іронії автора це може бути сформульовано хоча б і так: “і трохи кайфу на сніданок”, “хоч трохи кави на сніданок”, “ще й трохи каші на сніданок”…

Програмовим віршем “Світу як свінґу” я б назвав поезію “Свінґ”. Світ людини і власне Світ як свінґ ніколи не перехрещуються, це ніби якісь паралельні світи, де людина і люди існують в якійсь пекельній незалежності та байдужості. “Тому так дивно інколи бачити світ”. Все діється нашвидкуруч, “на біґудях”, при цьому ніхто не помітить ні болю, ні усміху ближнього, все “на бігу”. Читаючи, виникає непереможне відчуття автобіографізму, яким, можливо, оплачені ці поезії.

Як видно з тексту, мовно-стильова гра не заважає авторові висловити глибинну сутність стосунків його героя і світу як свінґу. Це доля людини в сучасному світі, і доля поезії, доля мистецтва. Але менше з тим. Критик Лариса Березовчук, коментуючи рефлексії Ю. Андруховича щодо “ґенетичного коду” харкова, до андруховичевих “панк-музики, поезії відчаю та пролетарської меланхолії”, що мали б народитися в “столиці міфічної України трудової”, слушно, як на автора сих рядків, додає від себе: “І покоління мужніх шляхетних стоїків” (Критика. -- 2000. -- Число III. -- С. 30). Одним з перших таких стоїків Л. Березовчук вважає С. Жадана. Як на мене, це ще більшою мірою стосується іншого харківського поета -- Ігоря Бондаря-Терещенка. Останні чотири рядка зі “Світу як свінґу” звучать так:

А рядки ці з поезії “Синдром”. Це, направду, синдром…

3. Там, де йому добре

І світ мене ізнов не здожене.
ІБТ. “Шізґара”.

Останній розділ книги, що складається з віршів 1997 року, називається “Фібруарій”. Це той же самий світ як свінґ, але з виразнішими, рельєфнішими нашими рідними ознаками та рисами. Це знову харківський світ. Його відображенню в поезіях Ігоря Бондаря-Терещенка характерна тотальна іронія, що повсякчас переходить в різку безжалісну сатиру. Поет вибудовує наскрізні ґротескніобрази і картини. Мова виступає найпомітнішим атрибутом авторського художнього світу. Цей світ всотується жадібними авторськими фібрами і вже крізь них постає перед читачем. Перші п’ять текстів відповідають п’ятьом авторським фібрам.

Здається, цей світ, що був ще недавно довкола, як славнозвісний середньовічний дідько, вже вселився в самого героя. Тому і він, воюючи з потворою, не шкодує гострих сатиричних стріл. І напрочуд вдалим є використання постмодерністського мовного арсеналу. Гра слів і звуків не є порожнім звуком, вона підпорядкована основній стратегії книги:

Сатирі та ґротесконізації у “Фібруарії” підлягає все і всі, і виникає несподівана думка: він, автор, таки має на це моральне право. Тим більше, що робить він це зовсім не публіцистично, а навпаки -- аж надто поетично і цікаво. А ще -- майстерно і дотепно. У ґротескному світі “Фібруарія” можна знайти практично всі ознаки часу і психологічно-інтонаційного змісту нашої доби. Це -- своєрідна карколомна фантасмагорія, яка, на жаль, не скидається на фантастику:

І так далі, аж до останнього алюзійно-пародійного рядка:

Іронія або й сатира спрямована не лише проти світу брутальних обивателів, але й проти усім відомих моментів культурного середовища. Робить це Ігор Бондар-Терещенко зі смаком і неабиякою дотепністю:

У розділі “Фібруарій” ніби сходяться усі три світи Ігоря Бондаря-Терещенка: світ-що-довкола, світ-як-свінґ, і світ, що всотується, а потім випромінюється фібрами -- світ-фібруарій. В третьому розділі можна спостерігати певне примирення авторського внутрішнього світу зі світом зовнішнім. Деякі тексти стають майже мінорними, це від усвідомлення долі, свого літературоцентризму у прозаїчному світі:

Ще більш це помітно у поезії “Літо”, ось остання строфа:

Coda

Друга книга поезій Ігоря Бондаря-Терещенка “Фібруарій” цікава насамперед двома аспектами: мовним і людським. Людський аспект пов’язаний з уже згадуваним феноменом харківського стоїцизму, що не зникає “попри задрочки радянської влади” (С. Жадан). Можливо, І. Бондар-Терещенко навіть переріс позицію стоїка, бо відзначається, як у поезії, так і у критиці та есеїстиці, ще й наступальністю, здоровою аґресивністю, поставою воїна.

Ще один цікавий аспект книги “Фібруарій” -- мовний. Поет бездоганно володіє мовою, повертає читачеві щось призабуте, або й незнане, але таке, що легко відтворюється завдяки незнищеним ґенам. Ігор Бондар-Терещенко поводиться з мовою досить сміливо, як справжній майстер зі своїм звичним матеріялом. Мова для нього -- чи не єдиний простір для існування. Автор часто використовує з іронічно-сатиричною метою іншомовну лексику, сміливо вводячи її у живу сучасну мову мегаполісу: фрідом, драйв, свінґ, аміґо, бакс, батл, сіддаун, кока-коля, мейт, флет; часом це цілі сполуки слів: гол райт, ніхт ферштейн, щіз е вумен, ін ґод ві траст. Часом з’являються авторські новотвори, що нагадують слова-монстри: еврінощно, вужеложу тощо. Не останнє місце посідають російські або суржикового типу слова: закємарить, не пойнятно, лєто. Суржик, русизми чи американізми несуть на собі неабияке емоційне навантаження. Зрештою, мова поезії Ігоря Бондаря-Терещенко потребує окремого серйозного дослідження з підключенням наукового апарату кількох гуманітарних наук, і не лише гуманітарних. Імена та власні назви часто виростають до символів: Фріда, Катрін Ґоліцина, Холодна Гора, Ваньша, Зінша тощо.

Таким чином, проголошуємо таки й варіянт прочитання книги “Фібруарій”: перша її частина пропонує спілкування зі світом-що-довкола, друга частина -- це світ-як-свінґ. Третя частина ніби синтезує перші два у нову якість -- світ-що-довкола-як-свінґ. Усе досить діялектично і вмотивовано. Саме тут, як на автора сих рядків, поет і знаходить якусь гармонію зі Світом. Живе разом з ним і разом гине. Усе це відбувається саме там, де йому добре.

Березень 2000 р.Б. Місто-на-Кальміюсі.