Милий друже!..
Твій народ має два чудових слова,
вони не перекладаються -- “сєвєр” і “ґрусть”.
М. Хвильовий. Заулок.
В передмові до цієї зовні непоказної книги її автора порівнюють з Хармсом. Мовляв, такі самі
коротенькі оповідання і такий самий “чорний” гумор. Хоч насправді В. Рафеєнко ближчий естетиці
нашого сьогодення, що її варто розглядати крізь призму відповідної іменної автентики. Отже, він, як
стає бачити, чемно протискується в двері, широко розчахнуті до нього не лише згаданим Хармсом (а
також Бабелем, Зощенком і, безперечно, Платоновим), але й сучасними авторами -- традиційниками
“песимістичного” дискурсу російської літератури, серед яких А. Сергеєв, Л. Добродєєв,
В. Тучков, Л. Межибовський. В поезії цей жанр представлений “барачною” творчістю
І. Холіна, В. Некрасова, Г. Сапґіра.
З одного боку, вільно буде зазначити, що світ писань В. Рафеєнка, розглянутий під таким кутом
“авторського” зору, перетворюється ніби як на базар “краденого”: алюзії, штампи, цитати та інші
банальності, притаманні сьогоднішній мінімалістській прозі. На думку одразу спадає пародійний
“Розановый сад” В. Тучкова, або псевдобабелівські “Рассказики” А. Сергеєва.
Необов’язковість -- ось головна якість подібних текстів, чиї автори сповідують віру в те, що
сьогодні можна писати “бессвязно”. “Приходите -- и я расскажу вам типично русскую историю: с
фабулой, но без сюжета”, -- запрошує Ю. Буйда у власній книжці “Инцидент с классиком”.
Звичайно, нині можна писати й нескладно, нанизуючи слова і сюжети на отруйне жало “чорного” гумору,
тягнучи нескінченну вервицю сумних жартів і каламбурів, творячи, таким чином, майже безсюжетну
прозу безпросвітної буденщини. Можна, але це, на жаль, прийом не самодостатній. Іноді текст
скидається на суцільний монтаж цитат, себто на “центон”. І тече тоді малоросійськими незалежними
просторами споконвічна “древнерусская тоска”: Шукшин-Лєсков, Розанов-Тучков… Але хіба лише вони
виступають наскрізними “персонажами” пародійного дискурсу В. Рафеєнко? Тут і “Фолкнер со своим
Югом”, і “Мераб Константинович, милая старая ящерица”, і “Буратино в стране счастья, где его много,
где Грин и Гофман”.
З іншого боку, слід визначити, що читати це зовсім не нудно. Скоріш навпаки -- читати це боляче. І
якщо в результаті ощадливого письма В. Рафеєнко виходять доволі прості сюжетні побудови, то ця
простота, дійсно, того ж таки роду, що й в класиків цього жанру -- Л. Добичіна або
С. Ремізова, коли автор пише нібито ні про що, а виходить -- про найважливіше: про Бога, біль,
смерть. Всі ці писання донецького автора про Заболота, Марішу Потопу, Ніколая -- ніщо інше, як
чергова спроба озвучити самотність: “Эй, Вишня, -- уговаривал Вишня себя, -- у нас еще что-то
осталось! У нас еще есть Диего Веласкес, Маркес, медсестра Зоя, три сотни в кубышке, и новый,
удивительный стетоскоп! ”.
У цих оповіданнях майже відсутній час і місце дії. Все відбувається ніби у непродихному просторі
якогось в’язкого сну, який на загал видається не кращим за гірку реальність: “Какая там весна, --
не согласился Влас, -- июнь на дворе. Март, -- устало сказал шеф, -- март, ты просто забыл”. При
чому це зараз ми пишемо з великої літери ці слова -- імена -- почуття, присутні в оповідках В.
Рафеєнко, а в самій книзі все дуже просто й невинно, все ніби як випадково -- і раптом набирає
символічного значення. Кабан, нагодований мокрими ґазетами, бачить сон, в якому аероплани і
листівки, словом, революція. Лікар, заснувши в трамваї, також чує уві сні, як хтось його торсає за
плече й каже: “Тетя Маня, тетя Маня, проснитесь”. Прокидається, а він -- дійсно, тьотя Маня, і
попереду в нього “асфальт, осенние листья, ужас женского старого тела”. І подібні деталі кошмарних,
апокаліптичних видінь виявляються життям більшості героїв “Краткой книги прощаний”.
Часом згадані персонажі змагаються з цим “життям уві сні”: тікають з дому, їдуть на зйомки до
Фелліні, зрештою, просто вішаються. Хоч здебільшого -- залишаються жити. Їхньому подивуванню з
власної долі в прозі В. Рафеєнко бракує навіть знаків питання наприкінці зойку: “Когда все
закончилось, Николай в халате пошел выносить из квартиры мусор. На улице дуло, сумерки трещали от
разрядов близкой грозы. -- Мамочка родная, -- подумал он, разглядывая яркие окна, -- когда же я
поумнею”. Питання подібного роду, за якими ховаються споконвічні “проклятые вопросы” російської
літератури, надто пронизливі саме на тлі веселого маразму, що триває на сторінках розглядуваної тут
книги. Її герої, тупцяючи на місці скоєного зазвичай не ними, а, безперечно, “підступною долею”
злочину, також не спроможні по-справжньому чомусь зарадити: “Ну, вот и все, -- вздохнул Заболот, --
вот и все”. “Надо же, -- подумали мужики, -- надо же”. “Ой, ля, ля, -- подумал юноша, -- ой, ля, ля”.
Цілком можливо, що проза В. Рафеєнко (яку ніколи не назвеш “текстом”), будучи прошита гіркою
іронією, насправді оплачена власною біоґрафією її героїв. Хоч як безвідповідально це звучить, але
наявність подібних речей видає ритм оповіді -- розхристаний і водночас скупий, він від великого
жалю, а не від злоби. Тут майже немає описів, і синтаксична стійкість автора висловлена в
лаконізмах “пішов -- вийшов -- сів”. Такі писання споживаєш за раз -- в метро, на дивані, в клозеті
-- час від часу гортаючи і дивлячись, скільки там ще попереду -- в надії “на більше”. Але “Все рано
или поздно кончается. Пиво в бутылках, бабы в резинках, мясо в кошелках…”. Зається, саме цій
невтішній істині здебільшого й присвячена “Краткая книга прощаний”.
Харків, груднем 1999 р. Б.
Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
