Чим відрізняється одне покоління від іншого? Датою народження і духовної смерті безперечно. Але
також -- глибиною пережитого спільно почуття. Скажімо, шістдесятники пережили колись Перший
московський фестиваль молоді і студентів, засилля кукурудзи і дисидентів, романтику перших арестів,
зрештою, просто сорочки в стилі апаш Іва Монтана…
Загальне почуття значно молодшого покоління, представники якого розпочинали новий період
революційного романтизму вікопомною акцією студентського голодування у жовтні дев’яностого року,
також назагал відомі. Це -- недовіра до дисидентів, нове ставлення до сексу і повна іґнорація пива
(хіба що під “колеса”). Про Іва Монтана, річ ясна, і не згадувалося. Можливо, саме через це,
як свідчить один із лідерів згаданої акції О. Доній, “у період підготовки до голодування,
вчорашні в’язні політичних концтаборів радили нам, не тертим життям молодикам, як ефективніше
влаштовувати самоспалення чи харакірі”. Зрозуміло, що у молоді подібні речі “викликали не тільки
скепсис до попередників, а й були поштовхом для пошуку власних шляхів”.
В такий спосіб, як бачимо, покоління можуть різнитися ще за однією ознакою. Отож на одному боці
“революційного ґраніту” живуть зденервовані самотні гречкосії з суіциїдальними схильностями, які до
останнього ковтка намагаються видаватися національно свідомими, не бажаючи йти охоронниками та
сторожами до комерційних фірм. З іншого боку -- інфантильні молодики в оксамитових “бунтарських”
рукавичках, улюбленці меценатів і мосадів, практикуючі візіонери і функціонери, золоті дітки
постмодерністської вседозволености.
Якщо ж взяти трохи інакший курс огляду, то образ молодечого покоління 90-их виглядатиме набагато
складніше: важливим стає не те, що об’єднує “своїх”, а те, що відрізняє від “інших”. Себто
поколіннєві ознаки, як стверджує О. Доній, з’являються “не завдяки, а всупереч”: “Ми відкинули
деструктивістську проґраму національного самоствердження, тож не потрібно зводити китайського муру,
аби захистити свою національну цноту”. І жадний Ів Монтан при тому не піє.
Подібний стиль світосприйняття вільно буде потрактувати за “вид на свободу”, за яку не заплачено
ані копійки. Мовляв, “оксамитовому поколінню” вона дісталася задурно, звідси й основа цієї свободи
-- відсутність самоцензури. І саме тут лежить та рішуча межа, що відокремлює сьогоднішній молодняк
від старшого покоління. І саме це робить спробу оцінити його “знутра” майже неможливою.
Втім, остаточні тавра розставляє, як знати, час, сенс якого безжально зводить хаос індивідуальних
бажань до спільного знаменника. Врешті решт, не кожну з вікових ґенерацій можна назвати поколінням,
але якщо вже тому останньому судилося витворитися з суміші чисел і гасел, то воно, безперечно,
починає нагадувати стиль. Саме він “заповнив засіки національної ідеї” в книжці О. Донія.
На сторінках тих писань маємо історію про те, як національний нонкоформізм перестав бути головною
чертою в історії “оксамитового покоління”. Оскільки надто очевидно було, які марґінальні біоґрафії
вигартовуються в результаті того нонконформізму, якими жалюгідними стають двірники і кочегари,
якими потворними бувають запої невизнаних ґеніїв, як безперспективна еміґрація, якщо ти не Коротич…
І в який спосіб з’являється при тому цілком виправдана мета: співіснування. Але наразі вже не з
тоталітарним монстром, а з практиками нового “світового устрою”. Зрозуміло, що перед тим треба
“знести міфічну халабуду з претензією на суспільну будову, вивершену протягом останніх семи років
на болоті ілюзій”. При тому “нашим друзям з суверенної пасіки з яскравою некрофільно-світоглядною
орієнтацією можемо залишити таке миле їхнім серцям минуле -- Олеговий щит на брамі Царгороду, битву
під Берестечком, скарби Полуботка і т. п.”.
Але наразі О. Доній явно лукавить. Минуле, запереченню якого присвячена його “революційна”
брошюра, потрібне теперешньому поколінню “оксамитників” хоча би в якості вищеозначеного
ідеолоґічного жупелу. “Проблема полягає в тому, -- значить автор оповіді, -- що покоління 90-тих
“розпорошує” сили. Індивідуальні досягнення не акумулюють творчих потенціалів, потрібних для всього
суспільства. На сьогодні не вироблено чітких об’єктивних факторів для інтеґрації спільних зусиль”.
Тож не таким вже м’яким виявився “оксамит” тієї революціійности! Адже назагал знати, що за
відсутности спільного ворога чи спільного хазяїна будь-яка кооператвність, чи пак інтеґрація, на
українських теренах неможлива. І якими б “ґлобальними” не були чи то “суспільні проекти”, а чи
“нагоди політичної самореалізації”, про які пише лідер “оксамитового покоління”, все воно -- лише
наслідування повищезгаданих, випробуваних “світовою спільнотою” нігілістських практик “нового устрою”.
“Настав час конверсії міфів, -- займає постмодерністську позицію О. Доній. -- Якщо бій під
Крутами був не тільки жертвою з боку молодих ідеалістів, а й підступною зрадою з боку
націонал-демократів, котрі послали молодняк на смерть, а потім її оспівували, то ми повинні
говорити, що це було саме так. І якщо виявиться, що правда, наче славнозвісна Січ була не лише
“колискою українського війська”, але й ареалом нетрадиційної (сексуальної? -- І. Б.-Т.)
орієнтації, то ми повинні говорити і про це”.
… І якщо, додамо, слідом за “правдою” про накокаїнених студентів-крутян і голубих героїв-січовиків
говоритиметься ще й про Лесю-лесбіянку і Тараса-вурдалакак, то слушним буде запитання автора
книжки, винесене у піднаголовок до її назви: “Як нам дожити до 2009 року?” -- вкотре переживши
поколіннєву “революційність” і похмелившись на ранок третього тисячоліття чимось направду
оксамитовим… Бажано темним.
Харків, жовтнем 1999 р. Б.
Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
