Людмила ДЯКУНОВА
Точка опори

-- Конкретика. У всьому тільки конкретика, -- націлював себе Олег, крокуючи в напрямку ще однієї “кімнати для самостійних занять”, -- цигарки десь мають бути. Жодних фантазій. І не розпилюватись. Ну, пішла. Так друга буде. Ну, не пишу. Так писатиму. Або бички, якщо не цигарки...

Штовхнув ногою двері. Ті не відкривалися.

-- Гади, хоч бичок дайте, -- не встиг навіть вимовити, як двері розкрилися. -- Переміни. І тут переміни.

Бичків не було. Кімната дико змінила вигляд: замість затрушеної недопалками пустки, повної спогадів, були копиці книжок, гуртожитський комплект меблів і дві почвари. Особливо одна.

-- Привіт! Що ти хочеш? -- виявила люб’язність вона.

-- Я нічого не хочу. Мені б цигарку. Або бичка.

-- Нема. Вимели. А може, розсолу з помідорів?

-- Давай, -- не відмовився Олег, -- Тут житимете? А на якому курсі?

-- З другого. Я Нікуся, а то -- Тая. А ти?

-- Олег.

Розсіл був доречним. Щось таке своєрідне було в цій Нікусі, і, розглядаючи її, Олег спробував висловити свої враження: -- А я спочатку подумав, що ти мені приверзлася.

-- Іще чого! -- зовсім не образилась Нікуся. -- З твоїми шаблонними поглядами на красу української жінки я тобі і не приснюся. Класична відьомська врода, -- запишалась вона.

-- Нікуся, правда, буде відьмою. Ось удосконалиться, і буде. У неї дані є, -- обізвалась Тая.

-- Ось, наприклад, тобі погано. Це можна зняти.

-- У нього на душі погано, -- знову втрутилася Тая.

-- І це можна зняти. Я знаю. Треба тільки віднайти твої знаки у відьомському фольклорі. А рятунок вкажеться. Ти з дівчиною посварився? І все не клеїться? Так?

-- Ну.

-- Лягай сюди вздовж вікна.

Нікуся хитнула головою, волосся розсипалось, закривши обличчя. Почалось ворожіння.

Шепіт був швидкий, тихий і майже незрозумілий.

-- Хвиля берега да не відкинеться...

Олег, лежачи, розглядав кімнату.

-- Трамвай з трамваєм да не зустрінуться... -- з подивом зауважив він незнане досі овідьомлення повсякденних реалій. Далі голос лунав тихше, але так само енергійно.

-- Якась скажена кімната, -- думав Олег.

Під стіною нерухомо стояла Тая і мовчки кудись дивилась із виразом людини, якій випало розгадати загадку сфінкса.

-- Білі ноги,

білі руки,

пху! -- шепотіла Нікуся. -- Олегове щастя, -- Олегова стежка, -- водила вона руками в повітрі, дошукуючись там тієї стежки і щастя.

-- У книжках! -- переконаним твердим голосом прорекла Тая, на що Нікуся уваги не звернула, а Олег подумав співчутливо:

-- Ненормальна. Перевчилася.

-- У книжках, у книжках! -- з такою силою задзвенів Таїн голос, що хлопець мимоволі засумнівався:

-- А раптом. Я писав. Не пишу. А писатиму. -- і цілий ряд асоціацій пролетів вагонами швидкого перед очима.

-- Але конкретика ж де? Та й чи надії можуть матеріалізуватися? -- таки не втрачав скептицизму.

-- Та точно ж у книжках! Під ними ми не замітали, і бички мають бути там!

Світ знову нарешті робився конкретним.

Русана, поправляючи хвостик на потилиці, відволіклася від розчикрижених смужечок паперу із усеохоплюючим набором цитат, що були розікладені в специфічному порядку на спинці дивана, на ліжку, на підвіконні, на заваленому одягом кріслі та акуратних стосиках книжок біля шафи, і, дожовуючи бутерброд із добре підчерствілим хлібом, підійшла до сина:

-- Лесичку, підійми вище голову!

Але той не повів і вухом, старанно кривуляючи щось у зошиті. Вгледівши попелястий хвіст Бертольдо, що безкарно виглядав із учнівського рюкзачка, Русана збагнула значущість синової роботи і вже мовчки заглянула в зошит.

Придавлюючи аж до синяви пальчиків десяток аркушів, син виводив: “Я хочу стати їжаком і жити під вишнями...”.

Стривожена Русана, кинувши погляд вище на сторінку, зіткнулась з традиційним заголовком “Твір-мініатюра “Ким я хочу стати”.

-- Але чому, Лесичку, ти пишеш, що хочеш стати їжачком? -- тихенько спитала вона.

-- Ну от, -- образився син, -- ти мене збила. Либідь Олексіївна сказала: “Виберіть те, що вам до душі, що вам цікаво буде робити”. Іди, мамо, не заважай.

І Лесик знову схилився над зошитом.

Русана не знала не тільки що казати, а й що думати. Не пригнічувати творчу індивідуальність дитини -- адже про це вона й пише ось уже два роки -- і зберегти, захистити цю крихітку, цю непрактичну мрійливу істоту -- дидактичні принципи і материнські почуття завібрували в розгубленій душі.

Не наважуючись більше нічого питати й ледь не перечепившись об рюкзак із сонним Бертольдо, якомога безшумніше причинивши двері, пройшла на кухню.

Василь стукав на друкарській машинці і на її прихід не зреагував. Та й не треба було, бо Руслана відразу почала:

-- Це ти, це все тільки ти! І навіщо то мені було?! Це все твоя мрійливість, твоя непрактичність! Ти думай, думай, як же твій син буде у світі жити?!

-- Га? -- підняв брови, не зрушивши голови, Василь, доклацавши таки під примірником ліричної медитації “Тротуаром іду. Темно. Припалити цигарку нічим...” свій відомий псевдонім “Пантелеймон Кошлацький”. -- Га? Та що, кажеш, таке? -- нарешті підняв голову.

-- Це ти, ти, -- не вгавала Русана, ледь не хапаючись за серце. -- Ну навіщо, навіщо, якщо в дитини така ніжна і вразлива душа, схиляти її до поезії? І хоч би до сучасної, бо то ж таки наше життя, а ти, ти, остолоп... -- уже майже плакала жінка.

-- А...? -- питав Василь, сердито дивуючись.

-- Ти додумався читати дитяті вчора на ніч “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях...”, а сьогодні Лесичок у творі “Ким я хочу стати” пише, що хоче стати їжаком і жити під вишнями...

-- Ну да! -- радіє чоловік. -- Їжаком під вишнями! На яких Антонич жив хрущем?! Які оспівав колись Шевченко! Весь у мене!

-- А як він з такими ніжними мріями пристосується до нашого прагматичного світу, ти подумав? Я ось і в дисертації прийшла до висновків, що не можна пригнічувати творчу індивідуальність дитини, але треба створювати здорову, чуєш, здорову духовну ситуацію, аби та індивідуальність розвивалася в нормальному руслі!

-- Стара, ти... той? Так це я, я, Пантелеймон Кошлацький створюю нездорову ситуацію?!

* * *

А в кімнаті, ледь не водячи носом по зошиту, Лесичок дописував: “...у дворі баби Тосі в Кошлаківці, бо вона не дає рвати солодкі яблука з прищепи над погребником. Каже, вони зимові. А я стану їжаком і вилізу на погребник, і начіпляю на голки яблук. Тоді втечу під вишні. Вони густі і дряпучі, і баба туди не пролізе.

А у вересні впаду в сплячку, -- писав далі з абзацу, -- і не вчитиму уроків”.

-- Пішла? І не сварилася, й не кричала, й книгу скарг не вимагала? Дивно, -- Ліна Пилипівна поглядом провела відвідувачку до дверей, -- а я капустки на базарі купила. Що вона хотіла? У мене колись домагалася довідника про лікрослини, виданого в Лондоні. А вже крик здійняла, коли я сказала, що такого не тримаємо!

Худорляве дівча за абонементним столиком заперечило:

-- Та що ви! Це така чемна жінка... Правда, вона просила книжку про рослини, виданого цього року в Софії, але я їй пояснила, що такі речі до масових бібліотек не доходять. Я спитала, навіщо їй саме ця книга, а вона відказала, що лікрослини -- то суть життя. Ніби ж приємна жінка, тільки сумна така...

-- Ти, Тасю, ще молода й недосвідчена. В тієї читачки шизофренія, ще й нерви нездорові. А те, що вона не скандалила, то добре. Значить, чимось ти їй сподобалась.

Ти от що: посидь ще й на абонементі, й на юнацькому відділі. Я там чергу за перцем солодким зайняла, то побіжу знову.

Тільки слухай: тут у нас іще один такий відвідувач є, часто заходить, а це вже ось тиждень не було. Він у нас космічний романтик. Ну, годі. Набирайся досвіду, а я побігла, бо й черга мине. Та дивися, -- настановляла спантеличену практикантку, -- не надумай із ним сперечатися. Бо й не знаю, що воно буде.

-- Треба ж... А ніби така культурна була відвідувачка... А цей... Хоч би не прийшов... сидиш сама, як вовк, а тут такі читачі. Коли б то Ліна Пилипівна скоріше повернулася, бо аж не по собі. І не подумала б, що робота бібліотекаря така...

-- Гм, читач якийсь... Треба дивитися впевнено і серйозно.

До зали заходив довготелесий незграбний парубок.

-- Вітаю вас, дівчино!

-- Добрий день. Ви щось хотіли б почитати?

-- Я прийшов до храму книг шукати мрії, звернені до зірок! Я -- космічний романтик!

Дівчина рогублено втупилася в книжки.

-- Так, а які твори б ви хотіли?

-- Дівчино, я космічний романтик! Називайте мене космічним романтиком!

-- Так, я бачу, що ви романтичний. А що ви будете читати?

-- Дівчино, ви мене не зрозуміли! Я -- космічний романтик! Називайте мене космічним романтиком! Подивіться мені в очі!

-- Ви -- космічний романтик.

-- У ваших словах нема піднесення. До вас тут сиділа блондинка, вона говорила натхненніше. Подумайте над цим, дівчино, і відчуйте космос! Я ще зайду сьогодні!

-- Як добре, як гарно, що він пішов. Може, доки повернеться, Ліна Пилипівна прийде...

А двері нечутно прочинилися, й по килимку вже ступав невеличкий худорлявий чоловік невиразної зовнішності.

-- Добрий день, дівчино!

-- Добрий день! Як ваше прізвище? Ви щось хотіли б почитати?

-- Дівчино, я розумний, -- тихим значущим голосом інформує чоловічок і радісно дивиться на бібліотекаря.

Ой, а про цього мене й не попередили.

-- Так-так, а що вас цікавить?

-- Я розумний! -- радіє читач.

-- Вибачте, але що ви читатимете?

-- Я розумний, ви що, не бачите?

-- Бачу, -- ледь не плакала практикантка.

Де він узявся на мою голову? Ну, той думає, що він космічний романтик, а цей... От лихо! Невже й за цим треба повторяти?

-- Це дуже добре, що ви розумний. Дуже добре. Ви тільки назвіть своє прізвище й скажіть, що будете читати, -- лагідно просить дівчина.

-- Ви! Ви! Я цього так не облишу! Я ж розумний, розумний!

-- От біда! Я ж не питаю вас, чи ви... -- врешті, набравшись духу, випалює Тася.

І тут на порозі стає рятівна Ліна Пилипівна.

-- Ой, здрастуйте, Ігоре Петровичу! По книжечки до нас? Про психологію управління? Еге ж? Ви ж у нас читач, такий читач!

-- Ця молода особа! Кого ви, Ліно Пилипівно, посадили на абонемент?! Це ж робота з людьми, а тут... Цн неприпустимо, не-при-пу-сти-мо!!!

-- Ігоре Петровичу, Ігоре Петровичу! Та вона -- практикантка, дівчина молода, недосвідчена. Ось посидить отут день-другий і почне вникати в роботу. Ви вже не сердіться, прошу вас.

Тасю, та знайди ж бігом карточку!

-- Ліно Пилипівно, так я ж прізвища не знаю...

-- Та ти що, Тасю, це ж товариш Розумний, інструктор із райкому.

Тася шукає карточку й тішиться: яке щастя, яка радість, що це в нього не манія, що це прізвище в нього таке -- Розумний.