Олег СОЛОВЕЙ
Про стан сучасної української критики
(Назустріч семінару “Ірпінь-2000”)

Відверто кажучи, розмова про сучасну українську критику дещо затрималася в часі. А втім, цілком логічно після минулорічної ірпінської розмови про періодику сього разу поговорити про критику. Не меншлогічно було б поставити питання: чи є у нас літературна критика? Відповідь на подібне питання, можливо, буде наприкінці сього тексту.

Отже, спочатку про життєвий простір будь-якої, в тому числі і української сучасної критики. І тут є своя специфіка: якщо література подекуди може існувати і на паркані, то критика -- лише у періодиці, і то бажано -- у літературній періодиці. Чи є у нас така періодика? Усіх зацікавлених можна відразу відіслати до статті Ростислава Семкова, що була оприлюднена в останній в часі “Літературі плюс” [9, с. 5]. Щоправда, панорама періодики, окреслена автором, мене не зовсім влаштовує. Звідси -- власна спроба окреслення ситуації із сучасною українською періодикою.

Із так званими “старими” ґазетами і журналами (“Літературна Україна”, “Київ”, “Дзвін”, Березіль”, “Дніпро”, “Основа”) все давно зрозуміло. Це, звичайно, ганьба, яка тримається не за рахунок передплатників, а на державних дотаціях, хай і мізерних (певно, комусь потрібна споконвічна тубільна шароварщина). А ще на пожертви діяспорних українофілів, які по-своєму, досить специфічно розуміють мистецтво слова. Р. Семків цілком справедливо частково протиставляє, частково ототожнює з цими “старими” так звані “визнані неомодерністські журнали” [9, с. 5]. Це -- “Кур’єр Кривбасу”, “Світо-вид”, “Сучасність”. А втім, ці останні зараховані автором статті фактично до офіціозу. Натомість два інші видання -- “Критика” і “Література плюс” -- розглядаються яклітературна періодика найвищого ґатунку. Щодо “Критики”, то дозволю собі не погодитися з Р. Семковим в тому сенсі, що це видання “ще не знайшло свого шаблону” [9, с. 5]. На жаль, власне критики у “Критиці” не так і багато, якщо мати на увазі художню літературу. Переважають матеріали політологічні, соціологічні, релігійні, феміністичні тощо. Оглядів власне літературно-художніх явищ майже немає, якщо не рахувати стислі анонси. А зрештою, ніхто і не обіцяв, що “Критика” буде рецензувати творчі здобутки, скажімо, останнього покоління.

Щодо “Літератури плюс”, то справді, це було фактично єдине видання, в якому автори щасливо уникали груповщини та інших неприємних літературних хвороб. Це була єдина нормальна українська літературна ґазета. В цьому сенсі “Література плюс” так і не стала органом асоціації” (АУП -- О. С.), як справедливо зазначив той же Р. Семків [9, с. 5]. На жаль, про “Літературу плюс” уже доводиться говорити в минулому часі. Так само, здається, зник і згаданий Р. Семковим журнал “Art Line”. Хоча його зникнення з літературних обріїв сучасної України було зовсім безболісним; інакше з “Літературою плюс”, бо це був до сьогодні єдиний реальний притулок літературної критики.

У згаданій статті Р. Семкова, на жаль, нічого не сказано про деякі інші видання. Нас вони цікавлять тому, що на їх сторінках постійно з’являються критичні матеріали. До таких видань належать харківська “Ґіґієна”, донецький “Кальміюс”, тернопільська “Сова”, “Прообраз” з Івано-Франківська, всеукраїнська газета “День” та популярний тижневик “Політика і Культура”. До названих ще можна додати луцький квартальник “Терен” і “бойові листки” видавництва “Смолоскип” -- “Знак” і “Смолоскип України”. Серед згаданих “марґінальних видань” чи не найактивніше культивує критику донецький “Кальміюс”, в якому активно виступають з актуальних проблем літературного прцесу І. Бондар-Терещенко, А. Біла, Є. Баран, Р. Мельників, В. Драґ та інші.

Після зникнення “Літератури плюс” досить складно буде говорити про простір існування сучасної літературної критики. Бо все-таки, незважаючи на віртуальні можливості сучасного світу, єлиним можливим засобом існування критики і досі залишається потужний літературний періодичний журнал. Бажано -- позапартійний, себто -- позагруповий. Такого журналу сьогодні в Україні немає.

Коротко окресливши кордони існування сучасної критики, варто перейти нарешті до самої критики, до її стану та місця в сучасному літпроцесі. Щодо стану, то його виразно ілюструють видані минулого року три книги есеїв: “Дезорієнтація на місцевості” Ю. Андруховича, “Хроніки від Фортінбраса” О. Забужко, “Людина на крижині” К. Москальця. Додамо принагідно, що минулого року мала вийти ще книга есеїв І. Бондаря-Терещенка “Плястика ґетто”, у видавництві “Смолоскип” також має вийти книга есеїв А. Оскари. Неозброєним оком помітно, що сучасна критика тяжіє до есеїстики, до бесіди без певних правил та кордонів, до власне рефлексій. Часом така критика перетворюється на розмови про ніщо. Теми -- “Фемінізм та його привиди”, “Станіславський феномен”, “Постмодернізм і ми”, “Вісімдесятники та дев’яностики” тощо. Суто критичні тексти сьогодні неможливо лаконічні. Чи можна щось сказати у “статті” на 1-2 сторінки? Це більш схоже на тези і то не “квітневі”... Звісно, хто сьогодні згадає того О. Білецького, який свого часу стверджував, що “...критична стаття... повинна бути літературознавчим дослідженням, передавати не враження, одержані від читання, а визначити генезис і функцію цього твору, мотивувати згоду чи незгоду з автором, визначити місце данного явища в загальному літературному процесі” [3, с. 248].

З іншого боку, коли згадаємо про Юрія Шереха, то побачимо, що критика може бути придатною для масового і захоплюючого чтива, причому чк для “спеців”, так і для пересічних читачів. Саме цю “ігрову критику” офіціоз ще й досі не може вибачити Ю. Шереху, який проте давно уже став класикомкритичного ремесла. Юрій Шерех, напевно, і не зрозумів би про що йдеться, коли б його запитали про “науковість” та “ненауковість” сучасної критики. Він би, напевно, відповів би на це, що критика або є, або її немає, як і у випадку з поезією чи прозою.

Про тенденції сучасної української критики цілком слушно зауважує той же Р. Семків: “Критика” та “Література плюс” ілюструють закономірність відмови від традиційного художнього тексту, замінюючи його “текстами про тексти” і тільки ними, перетворюючи їх на самостійний метатекст. І це поки що свіжо, і навіть може викликати рецидиви читацького запою” [9, с. 5].

Як на мен, це не зле, тим більше, коли автор такого “метатексту” все-таки тримається берегів, коли в середені тексту читач ще здатний спостерігати за думкою критика. Гірше, коли той, нашвидкуруч навчившись “ботать по Дерриде” [8, с. 5] починає залякувати читача (якого-небудь учителя з Великої Шишовки) “дискурсами”, “фреймів тінями”, “глосопоесісами”, “сецесіями”, “наративами” тощо. Слід наразі зазначити, що цим грішать насамперед вісімдесятники, натомість останнє покоління ставиться до цього сленґу вже значною мірою іронічно або ж просто ніяк, намагаючись спілкуватися нормальною українською мовою.

Щодо персоналій у сучасній українській критиці. Серед критиків, як і серед поетів, музикантів, мистців є свої авторитети і зірки, навколо яких об’єднуються письменники в умовні або й цілком конкретні групи. І лише деякі як от Ігор Бондар-Терещенко, зберігають певний нейтралітет. Певну групу складають критики-вісімдесятники, які мають два потужні всеукраїнські друковані органи -- “Сучасність” і “Критика”: Т. Гундорова, М. Рябчук, В. Неборак, О. Ірванець, Н. Білоцерківець, В. Єшкілєв, Н. Зборовська та інші.

Критики з останнього покоління складають більш розмаїту або й еклектичну палітру: Р. Харчук, І. Бондар-Терещенко, Є. Баран, В. Даниленко, Р. Семків, А. Бондар, А. Астаф’єв, Н. Лесів (він же -- Н. Федорак), Н. Сняданко, С. Матвієнко, М. Бриних, Р. Мельників, А. Кокотюха, М. Розумний, А. Біла, К. Ботанова та інші. Серед них є активні учасникі літпроцесу, і такі, що виступають у періодиці спорадично, так би мовити, “з приводу”.

Цікавою прикметою сучасної критики є відверте лобіювання певних персоналій і доктрин. Про це нам люб’язно “повідомив” В. Єшкілєв у МУЕАЛ. От тільки приклади В. Єшкілєва відверто тенденційні [6, с. 66]. А проте можна поговорити і про інш лобіювання, і про небачену розкрутку деяких авторів. І знов-таки, це, може, і не зле. Але ті сім пунктів прокурорського звинувачення на адресу літературної критики 90-х з боку В. Єшкілєва можуть бути застосованими і до так званого “станіславського феномену”. Хоча б і пункт п’ятий: “Нехтування смаковими критеріями задля групових інтересів без концептуального виправдання такої позиції” [6, с. 67]. Зрештою, творцеві “феномену” уже дано кілька відповідей, які, можливо, і були “надлишково емоційними” [6, с. 67], але в кожному разі по суті [1, 2, 4, 5, 7].

І останнє, щодо перспектив нашої літературної критики. Принагідно хочу спростувати шостий пункт звинувачення В. Єшкілєва щодо критики 90-х, який звучить так: “Кокетливий песимізм щодо перспеектив літературного процесу” [6, с. 67]. Думаю, що сьогодні “завжди юна” українська література, а разом з нею і літературна критика, має величезний потенціал для розвитку, більш того -- можливість для справжньої експансії хоча б на свої 50 млн. громадян. Згадаємо хоча б про жанр масового роману, якого у нас і досі немає. Між іншим, критика може і повинна відігравати помітну роль у формуванні читацьких смаків. Не може обійтися без критики у її рекламному варіанті і сучасний літературний ринок, якого у нас так само немає. Натомість маємо лише базари, які годують російських видавців та письменників. Тому, чи не найбільш перспективи сучасної української літератури полягають саме у створенні свого літературного ринку. Чи не першою ластівкою мас-роману може стати авантюрно-містичний роман Д. Білого “Басаврюк ХХ”. В той час, коли такий роман написано й навіть видано, хай і мізерним накладом, час би сказати своє слово і критикам, якщо нам справді потрібний свій національний літературний ринок. Навіть якщо доведеться наступити на горло своїй улюбленій пісні, яка починається і закінчується словом “дискурс”.

А про науковість і ненауковість сучасної критики можна буде знову поговорити, коли масовий український читач буде читати не Кінґа, до того ж -- російською мовою, а Дмитра Білого, не Марініну, а Кокотюху, не Сорокіна, а Кожелянка. І дай нам Бог дожити до того дня, коли на Святі української літератури зберуться усі 50 млн., а не кілька екзотів зі славного міста в Карпатах.