Євген БАРАН
Анатолій Дністровий: Між страхом і вірою

Творчий доробок Анатолія Дністрового (Астаф’єва) за останні два роки поповнився трьома поетичними збірками. Дві з них з’явилися в рамках переможця конкурсів, третя знаменувала початок цікавого видавничого проекту, який, попри те, далі цієї збірки не пішов. Власне, я б не називав вихід збірок трьома сходинами поетичного росту; маємо сформований поетичний досвід, який прийшов до читача трьома подачами. Різняться збірки хіба що прозовими додатками: у першій -- авторська передмова, у другій -- передмова Ю. Бедрика, у третій -- авторський есей “Що таке поезія?”.

Свої міркування розпочну із цих додатків. Передмова Дністрового до своєї першої збірки має назву “Девальвація молитви”. Зустрічаємо у ній всі філософські поняття, якими зараз модно оперувати: Бог, Ніщо, Людина, Слово, Страх, Віра, Надія, Любов. Спроба поєднати філософію із релігією навряд чи можна назвати взагалі вдалою формою аргументації, яка б допомогла відтворити ілюзію гармонії між світом Людини і світом Слова. Дністровий вбачає єдиний вихід: лякати людину: “Біда людини в тому, що вона втратила Страх Божий, бо лише під його впливом серце очищається від “життєвого світу”, власної мертвизни. Тільки Страх робить людину беззахистною, а значить відкритою і чистою перед Богом. І тому людину слід лякати, аби пам’ятала про свою фатальність, гріховність. Тільки Страх наповнює Слово Вірою, Надією, Любов’ю, тільки Страх очищає серце, а значить і людину”. Аргументація наївна і сумнівна, проте не позбавлена авторської стурбованості серйозною (глобальною) проблемою людської екзистеції. Дністровий ставить питання категорично і дає категоричні рекомендації. Ось тільки не знаю, чи потрібні категоричні посередники між Людиною і Богом. Не думаю, аби Дністровий хотів бути Великим Інквізитором в українській поезії кінця тисячоліття. Його філософські інвективи сповнені грізної патетики великих біблійних пророків. Його віршовані молитви ще мали б сенс, коли б залишалися інтимними. Не тому, що вони погані, навпаки. Просто така сила звинувачень людської масі вимагає особистої аскези. А її в українській літературі проповідував і сповідував лише Іван Вишенський, якого сучасники не знали, не читали, не цікавилися ні думками, ні долею письменника.

Дністровий у першій збірці загнав себе у глухий кут біблійного послання і поетичного вільнодумства. У результаті: він занадто поет, аби вірити його посланням; він так повірив у право пророкувати, що зовсім забув про мистецтво поезії. І лише у напівіронічному Посланні до Пізонів Дністровий згадав про мистецтво поетичної гри:

Друга збірка Дністрового “На смерть Кліо” відкривається симпатичною пердмовою Ю. Бедрика “Наприкінці механічного часу, або ж Перша спроба зрозуміти Анатолія Дністрового поза контекстом його покоління”. Гарна метафорична назва, бо ж ми ніколи не зрозуміємо будь-якого поета поза контекстом його покоління. Принаймі, це буде віртуальне розуміння. Хоча, звичайно, потрібно робити і подібного роду літературно-критичні чи літературознавчі спроби, аби зрозуміти, наскільки ми самі вписуємося в інтерпретаційну моду часових стереотипів. “Поезія Дністрового бачиться мені не стільки поезією дії, скільки поезією напруги, породженої її відсутністю”. Бедрик, як завжди, має рацію. Але чи не є “поезія напруги” у Дністрового напругою “холостого ходу”?! Не думаю, аби цього не розумів Дністровий, час од часу нагадуючи читачеві, що “ніколи не скажеш того що знаєш // бо кволі слова твої” чи “/тільки голос мертвих правдивий/”. Дністровий іде протореною дорогою, а втоптана колія добра тим, що на ній не помічаєш вибоїн. Мені все згадується передмова Ю. Шереха до збірки О. Забужко “Автостоп”, де подібного характеру творам давалася така оцінка: “Проникливо, драматично й плинно. Але такого настрою твори писалися й будуть писатися, відколи й доки існує література. “Еннлезіяст” написано три тисячі років тому”. Що тут ще додаш?

Вічність тем у поезії не втомлює. Індивідуальна лексика, авторська небайдужість роблять поетичний досвід А. Дністрового цінним набутком вітчизняної літератури. Дещо відчувається брак оригінального поетичного мислення, який би дозволив авторським творам виламатися за межі усталених літературних кліше. Мені видається ціннішим досвід Дністрового -- прозаїка й есеїста. “Поезія -- це віра”, -- говорить автор у своєму есеї “Що таке поезія?”. Дуже мало віри у його поезії й дуже багато страху. Страх втомлює, страх породжує страх, страх попроджує зневіру, хаос, паніку. “Приворожит страхом” можна, оздзровити вірою набагато тяжче, якщо взагалі можливо.

Між страхом і вірою я віддаю перевагу останній. Гадаю, Дністровий, “погравшись” у “страшилки”, повернеться до природнього свого єства. Інакше “філософія страху” уб’є у ньому творця, яким він сьогодні безперчно є.