Нарешті маємо й такий роман на українському ґрунті. Його автор, Дмитро Білий із Донецька, у
своєму дебютному прозовому творі вміло поєднав різні жанрові стихії, тим самим заклавши основу для
повноцінного літературного побутування українського “фентезі”.
Признаюся, я давно із таким задоволенням й зацікавленням не читав творів сучасних українських
прозаїків. Сюжет роману притягував, зачаровував, моментами просто приголомшував. Зразу шукав
аналогій (збочення філологічного читача). Не кажу про Гоголя та його прозовий дебют “Басаврюк, або
Вечір напередодні Івана Купала”, надто вже прозора аналогія. У Д. Білого маємо фактичне
повторення назви, а серед персонажів твору знаходимо й прізвище Гоголя, колишнього отамана
полтавських повстанців, а нині доцента математики. І якщо перша з’ява цього персонажа у творі
видавалася суто номінативною, то вдруге, наприкінці роману, саме цей персонаж виголошує одну із
ключових фраз: “І знаєш, що мені здалося? А може, це мене на шматки розніс гарматний постріл? А
козаки продовжили війну, яка завершилася по-іншому. І всі ми вже колись загинули, тільки не знаємо
про це, бо смерті немає, а є тільки інша історія. Тому ми ніколи не знайдемо спокою, поки не
відшукаємо свій втрачений шлях” (Ч. 3-4. -- С. 149). Продовжити цей аналогічний ряд може
повість Т. Осьмачки “Старший боярин”, твори білоруського письменника В. Короткевича
(повість “Дике полювання короля Стаха” та роман “Чорний замок Ольшанський”), нарешті, роман
У. Еко “Маятник Фуко”. З останнім твором найбільше перегуків: композиційних, символових тощо.
Але суть навіть не у цих пошуках зовнішньої подібності. Суть полягає у тому, що український читач
наприкінці II тисячоліття дочекався роману читабельного, із вдалим поєднанням авантюрно-містичного
й національно-історичного сюжетних пластів. Все-таки можемо, якщо дуже захочемо!
Хронологія роману добре продумана, вона в’яже в єдине смислове ціле здавалося б взаємопротилежні
історичні періоди (Коліївщина, 1914, 1920, 1926, 1933, 1943, 1949-і роки). Зав’язка
історії: 1926 рік, чеські Подебради, де знайшли притулок колишні козаки й старшини армії УНР.
Основним оповідачем є Андрій Балковий, “під час Боротьби повстанець, підстаршина української
кавалерії” (Ч. 2. -- С. 42). Крім нього маємо розповідь про події 1920-го року
“таємничого полковника”; щоденник Андрія Закревського, в якому висвітлюються окремі події
1914-го року; розповідь професора Курца; розповідь від 3-ої особи
(т. зв. нейтральний авторський текст), що непомітно переходить у розповідь Андрія
Балкового і навпаки; уривки газетної статті, з подальшим чергуванням нейтрального авторського
тексту з розповідями Андрія Балкового. Читач не відчуває збою у розповіді завдяки динамічному
сюжетові й інтонаційних змінах: від описово-елегійного до напружено-контрасного характерів.
А все розпочалося з того, що німецькому історикові Курцу вдалося дослідити природу Жаху історії,
з якого він частково ознайомлює свого учня, споляченого українського шляхтича з Волині, Андрія
Закревського: “Слухай уважно і повір мені… Зло, яке творять люди, не зникає -- воно стає енергією,
такою, як всі інші види енергії, воно зберігається там, де було створено, і може регенеруватися.
Хтось здійснює цю регенерацію (…). Я винайшов приблизний механізм цієї регенерації: на місцях, де
коїлося зло, будувалися споруди, і не обов’язково підземні (я умовно назвав їх Храмами Жаху), в
яких посилювалося і випромінювалося зло. І тоді починали відбуватися страхіття нашої історії”
(Ч. 2. -- С. 72-73). Проте професор так і не ризикнув розкрити свою Таємницю. Він знищив
рукопис свого дослідження, а сам покінчив життя самогубством у переддень Першої світової війни,
30 липня 1914 року. За рукописом полюють представники зла, які й виходять на Андрія
Закревського, купуючи у його батька Чернецький ліс, де за часів Коліївщини було вчинене масове
жорстоке вбивство людей, і розпочинають будівництво Храму Жаху. І хоча Андрієві вдалося частково
поламати їхні плани ціною втрати своєї коханої Наталки Порецької, але йому не вдалося уникнути
переслідування, й він покінчує життя самогубством.
Полковник Дмитро Гай збирає разом кількох людей, Андрія Балкового, сотника Кожуха, отця Василя й
старшину УГА Петра Бойчука. Всі ці люди не відмовилися від боротьби і хочуть зрозуміти причини
поразки у визвольних змаганнях. Він пропонує їм повернутися на Волинь, у колишній маєток Андрія
Закревського, щоби відвідати Храм Жаху й пізнати причини нещасть своєї Батьківщини. Але перед цим
їм потрібно знайти Наталку Порецьку… Інтрига посилюється, коли Андрій Балковий зненацька
усвідомлює, що він і є Андрієм Закревським (чи був ним), і вже відвідував Храм Жаху. Саме тому
полковник забороняє йому вдруге повертатися туди, змушуючи Андрія чекати їх у Подебрадах. Що
побачили й пізнали сміливці у Храмі Жаху, Андрій не дізнається, хоча й передбачає, що більше з ними
не зустрінеться. Не розкривається завіса й для читача, лише з подальшої трагічної долі кожного з
персонажів читач може домислити їхні видіння.
Не знаю, але авторська інтепретація сторінок національної історії, попри всю її трагічну
безвихідь, мені видається вартою уваги. Вона тим більше переконлива, бо художньо захоплююча. У цю
художню інтерпретацію починаєш вірити, що є безперечною заслугою Автора. Перегорнувши останню
сторінку роману, відчуваєш жаль, що ця історія так швидко закінчилася. Бо не дивлячись на сюжетну й
смислову завершеність, у романі відчувається величезний запас недоказаності. Хто знає, можливо, ця
історія ще знайде своє продовження. Принаймі, якщо не ця, то інша. Головне, що з’явився Автор, який
зможе її розповісти, тобто придумати. Або ж навпаки…
м. Івано-Франківськ
Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
