Олег СОЛОВЕЙ
“Позадесятники”: Тексти у контексті

Восени 1999 року у Львові стараннями Олександра Гордона вийшла поетична антологія “Позадесятники”. Антологія дещо незвичайна за кількістю авторів (всього шість) та власне вибором саме цих шести поетів нашої сучасності. В наш час суцільних антологій вихід ще однієї міг би просто загубитися посеред інших подібних спроб. Відразу привернула увагу хіба що назва -- Позадесятники. Як відомо від упорядника Антології -- Олександра Гордона, цей термін запровадили в кінці 1997 року два Богдани -- Чепурко і Смоляк. Спочатку це поняття викликає певний скепсис, тим більше на тлі пояснення того ж О. Гордона, що “запропонована антологія -- це нагода представити читачеві шість українських поетів з числа “перших” дев’ятдесятників” (“Позадесятники”, с. 113; надалі у дужках указуємо лише сторінку за цим виданням). Отже, все-таки -- дев’ятдесятники. І це, безперечно, так. Буває, що дебют письменника може бути запізненим, і найчастіше це стається не через патолоґічну лінь або економічні негаразди вкупі зі сліпотою редакторів та членів журі численних літконкурсів, а в силу об’єктивних психологічно-особистісних чинників.

Автори Антології “Позадесятники”, нарешті перерахуємо їх -- Ігор Бондар-Терещенко, Павло Вольвач, Олександр Гордон, Ігор Павлюк, Степан Процюк, Василь Слапчук -- як на мене, цілком свідомо не стали пхатися до останнього вагону вісімдесятників. То був не їх вагон і по всьому. Я не певний, що їм комфортно усім разом і у вагоні “позадесятників”, бо це, зрештою, не літературне об’єднання однодумців, а лише антологія, зібрана зусиллями Олександра Гордона.

Передбачаючи можливі закиди на адресу упорядника щодо добору авторів і текстів (до речі, і сам маю такі суб’єктивні зауваження, головним чином щодо вибору не учасників, а їх текстів, бо не розумію, наприклад, чому той же О. Гордон не включив до своєї добірки найліпшого вірша -- “Ми знову відшукалися у Львові…”), думаю, О. Гордон з повним правом міг би відповісти: “Я зробив все, що було можна, хто зробить ліпше -- хай робить”.

Отже, позадесятники, або ж -- “перші дев’ятдесятники” (О. Гордон). Це поети значною мірою з вісімдесятих, але такі, що не прийняли “епоху БУ-БА-БУ”. Ці шість поетів з Антології “Позадесятники” просто є іншими. Саме тому вступ до літератури їх затягнувся і прийшовся уже на 90-ті роки. Дозволю собі зробити припущення, що більшість із позадесятників покликала до літератури не ейфорія кінця 1980-х -- початку 1990-х років, а зворотній процесс -- велика національна депресія (відлік їй поклав би десь так з 1993 року). Більш того, дозволю висловити таку думку: якби не депресія, можливо, і не було декого з позадесятників, бо пригадую Стусове -- “Якби було краще жити…”.

Вже неодноразово наголошувалося ( і в статтях з Антології -- М. Жулинського, Є. Барана, О. Гордона; і в рецензіях на Антологію, скажімо, в статті В. Рубана -- “Літературна Україна”, число 44, 9 грудня 1999 року) на принциповій відмінності світоглядних і суто літературних позицій вісімдесятників і учасників Антології “Позадесятники”. Ця опозиція до 1980-х характерна усьому поколінню 90-х, отже, цілком справедливо було б поставити позадесятників у контекст покоління 90-х. Покоління 90-х -- це покоління традицій. Насамперед. Навіть дев’ятдесятники -- постмодерністи виступають з українським, а не космополітичним, себто, ніяким обличчям. Найяскравішим представником постмодернізму з національним обличчям є поет з Харкова Ігор Бондар-Терещенко. Це виразно демонструє його друга поетична книжка “Фібруарій”, що побачила світ восени 1999 року у Львові.

Отже, ближче до текстів. Цілком логічно учасники Антології розташовані за алфавітним принципом. Тож, випало відкривати її Ігореві Бондареві-Терещенку (якщо не рахувати передмову до Антології, автором якої є Микола Жулинський). Ігор Бондар-Терещенко -- поет високої культури питомо українського слова. Саме цей мистець демонструє наразі зразки постмодернізму з людським (себто, українським) обличчям. Поясню. Але коротко. Зрештою, не думаю, що це лише моє відкриття. Жонглюючи прихованими (або й відвертими) цитатами, алюзіями та ремінісценціями, пропускаючи все це через тотальну іронію, поет з Харкова тим не менше не схожий на звичайних постмодерністів-космополітів. Це глибоко національний поет, панове. Тексти І. Бондаря-Терещенка потребують значного інтелектуального вантажу, або -- щонайменше -- досвіду мешкання у колишній совковій державі. Крім того, як на мене, його поезія потребує багаторазового прочитання. Цілком слушно писав колись Є. Баран: “Якщо вважати любов божевіллям, тоді Ігор Бондар-Терещенко поповнив ряди божевільних українських поетів, які воліють аби їх визнавали шаленцями у своїй відданості Батьківщині” (“Зоїлові трени…”, с. 24). Але до любові цього поета я додав би ще непереможний біль, що струменить із кожного рядка:

Або з іншої поезії:

Виявляється, поезія 1990-х років може бути глибоко закорінена у національні традиції. Цілком слушно ще 1997 року указував Є. Баран на зв’язок І. Бондаря-Терещенка із “поетичним досвідом “вісниківців”: Євгена Маланюка періоду “Стилета і стилоса”, Олега Ольжича, Олени Теліги” (“Зоїлові трени…”, с. 22). Так, це насамперед зв’язок із Є. Маланюком, я б ще додав П. Куліша.

Проте, вкотре вже згадуючи статтю Є. Барана про І. Бондаря-Терещенка із “Зоїлових тренів…”, не можу погодитися з тезою критика, що тексти цього поета “Є своєрідним завершальним акордом” згаданої вище літературно-націоналістичної традиції. Так могло здаватися наприкінці 1980-х, але сьогодні можна бачити, що традиція ця живе. І не лише у текстах цього поета. Загалом же, горе нашій землі, якщо такі поети не будуть з’являтися знову і знову. Стилет і стилос в таких поетів обертаються однією орбітою. Тому, можливо, Ігор Бондар-Терещенко “нелюбий” і “незручний”. Це діялектичне поєднання стилету і стилоса виринає в поезії “Дощ”:

Говорячи про генезу цього письменника, не можу не згадати Миколу Хвильового. Навіть якби не було поезії “Карколомна баляда”, все одно -- дух Хвильового дає себе знати в інших поетичних і критичних текстах. Дух вічного неспокою, дух вічної опозиції до нашого-ненашого українського минулого, сьогодення, майбутнього (?). В розпачі Карка з поезії І. Бондаря-Терещенка, звісно, вистачає іронії:

Але є і непідробний біль. І прагнення щось-таки змінити, уже незважаючи на Европу, на ту Европу, яка виправдала убивство С. Петлюри і винищення народу Ічкерії. Зрештою, про цю Европу добре сказав ще Євген Плужник, мабуть, не маючи жодних ілюзій щодо “европейського гуманізму”:

Це остання строфа з поезії Є. Плужника “Європа”, поза збірками, вперше друкована в “Глобусі”,  1924, число 10-11, стор. 10.

Карк І. Бондаря-Терещенка -- це уже не Карк Миколи Хвильового. Він знає, що треба робити, тому

Одна-єдина коротка фраза -- “чи знаєте ви Карка?” викликає в читача бурю емоцій. В усякому разі так було зі мною. А втім, можливо, я просто його читач?

Але разом з тим І. Бондар-Терещенко буває і ліриком, ліризм його проте ніколи не перетворюється на сентиментальну кашу. Такими зразками ліричних поезій є, наприклад, “Читаєш заборонені думки…”, “Впізнай мене…”. Ось строфа з останнього вірша:

Про поезію І. Бондаря-Терещенка останнім часом довелося читати взаємовиключаючі тези: “Ні посмішки, ні скорботи, ні іронії -- виразно прочитується: “я -- над” (М. Жулинський. Позадесятники. -- С. 3). А Василь Рубан в рецензії на Антологію навпаки говорить про “іронічність” сього поета (В. Рубан. На білій мані проступає материк // ЛУ, число 44,  1999). Як тут не згадати слова Ф. Ніцше про людей с кепським слухом? Звичайно ж, він -- іронічний, можливо, у книжці “Фібруарій” -- іронічний наскрізь, іронічний до сліз, якщо дозволите. Проте, останнє твердження було також не без іронії, якщо помітили. Такий він уже є, постмодернізм на постколоніяльних теренах, себто -- в межах неньки-України.

А інакше, панове, не вижити у цьому вовчому світі поету зі “Слов’янщини” (таку географію пропонує В. Рубан у згаданій рецензії з “ЛУ”), поету, якого більше знають як критика, а проте -- це великий поет нашої сучасності. Але така вже доля справжніх великих -- бути непоміченими за життя. І це ще одна традиція. З якої наразі можливо хоча б кепкувати, себто -- іронізувати. Можливо, хоча б Антологія “Позадесятники” приверне увагу до текстів Ігоря Бондаря-Терещенка, хоча я не певний. А дарма, бо в часи депресії, зневіри, тотального бурлеску природньо звертатися за духовною підтримкою до глибоко національних і невичерпальних джерел як Т. Шевченко, П. Куліш, М. Хвильовий, Є. Маланюк, В. Стус. Автор сих рядків певний, що І. Бондар-Терещенко продовжує цей ряд шукачів “злої долі” для себе в ім’я доброї для своєї Батьківщини, що вкотре вже задихається на роздоріжжі, наразі -- посеред тампаксів і секонд-гендів.

Наступним поетом Антології є Павло Вольвач. Почати хочу отаким зізнанням: я був направду засмучений, коли дізнався, що П. Вольвач влітку 1999 року перебрався до Києва. Пригадую з цього ж приводу рефлексії І. Бондаря-Терещенка у рецензії на “Кров зухвалу” П. Вольвача. І думаю нині -- столиця може знищити того П. Вольвача, який так несподівано з’явився перед нами зі своїм “Марґінесом” 1996 року. Бо він -- поет Запоріжжя, поет Сходу, махновської вольниці і заводських задимлених труб. Це типовий марґінальний поет, у якого слова пішли горлом так, як іде часом кров. Київ же цього не потребує. Отож і міркую: можемо втратити небуденний талант, рівня, не боюся таких порівнянь, -- не меншого за Євгена Плужника. І що тобі Київ, поете? “Місто досить нудне”, -- говорив колись Михайль Семенко. Але досить про це, ближче до Павла Вольвача.

Поезія Павла Вольвача виразно імпресіоністична, емоційним стрижнем якої виступає сучасне східне місто (власне, Запоріжжя) з усіма його атрибутами. Не знаю, наскільки ся поезія зрозуміла мешканцям західних реґіонів, а тим більше так званій “Европі”, але автор сих рядків приймає її кожною клітиною, себто, фіброю. В цих простих, без зайвої філологічної штучності рядках заключене наше минуле, сучасне й майбутнє. Це, так би мовити, концепт степової України.

Традиції поезії П. Вольвача треба шукати насамперед у ліриці Є. Маланюка та Є. Плужника. Можливо, також -- у поезії В. Стуса, як би дивно це не звучало. Текстам цього поета притаманна лаконічність, але не економія. В кількох строфах виразно відбивається самий ритм сучасного міського життя. П. Вольвач під тягарем тотального малоросійства своїх земляків, тієї нації, “що все ще не сложилась до сіх пір” (с. 29). Він сам дивується своєму пробудженню серед таких землячків, проте це “пробудження” не виглядає аж надто незрозумілим, бо Степова Вітчизна завжди поруч:

А земля ця -- сильніша за смерть, тому ймовірно, що місце Є. Маланюка наразі зайняв П. Вольвач:

Давно вже не траплялися мені такі сильні й щирі рядки, яким віриш, і які прагнеш перечитувати, ніби дивлячись у люстро:

“Свячені братів” є одним з суттєвих елементів (атрибутів) Степової Еллади, її холуйства і гніву, рабства і визвольних змагань. Отака степова діялектика… Але це хрест, який треба нести, бо, повторюю, це -- Батьківщина:

Дивно, але незважаючи на дискурс “Степової Еллади” не можу зарахувати П. Вольвача до суто громадянських поетів. Надто він інтимний. І знову не можу позбутися привиду тихенького Євгена Плужника. Поезія П. Вольвача не для мітингів, навіть та, в якій про “свячені братів”, “махновську тачанку” чи про Гонту і Залізняка. З цією поезією треба спілкуватися віч-на-віч, без свідків, які все одно не зрозуміють, чому ваші пальці стискаються в кулак.

Павло Вольвович дає справжні шедеври сучасної міської лірики. Як бачите, тут все просто. Це простота на межі геніяльності:

Як на мене, то саме такої якісної і щирої міської лірики сьогодні дуже не вистачає нашій поезії. Залишається лише сподіватися, що столичний молох ще не скоро зламає поета із Запоріжжя. А втім, “Марґінесу” більше не буде. Жаль. Але так уже є. І крапка.

Олександр Гордон є не лише учасником цієї Антології, але й упорядником, і видавцем, власне тим, з кого вона почалася. Можливо, сам Олександр Гордон і буде здивований, але висловлю думку, що він насамперед -- лірик, там, де він якнайдалі абстраґується від “змислу” і “змислової поезії”, він виступає найбільш органічним. Бо він -- лірик за природою. Чимало його поезій присвячено рідному місту -- Львову. Львів можна полюбити уже за віршами сього поета. О. Гордон -- поет сонячних фарб, поет літа, буяння рясту і літери “Л”. Загалом, цей поет часто і вправно користується алітераціями:

Або в іншій поезії:

Значне місце в творчості сього поета посідає інтимна лірика, в якій його вирізняє розкутість та сміливість. А відтак -- наївність. І ризик, і… Наприклад:

Навряд чи пригадаю наразі ще одного поета, який би так відверто говорив про такі інтимні речі. Проте, зовсім не брутально. І це ще одна з візитівок поета.

Подекуди зустрічаємо в О. Гордона цікаві трансформації відомих філософських проблем, так званих вічних питань:

Ці філософські роздуми про долю митця, про творчість, про вічну загадку любові продовжуються і в інших поезіях:

Найкращим поезіям О. Гордона притаманний внутрішній драматизм, психологічна напруга, і, зрештою, розуміння “сізіфової праці” поетів:

Наступним автором Антології є поет, прозаїк і драматурґ зі Львова -- Ігор Павлюк. Відразу скажу, що я так і не збагнув, чому сього поета “дехто називає “українським Єсеніним” (с. 57). Хіба лише тому, що “його поезія дуже емоційна та образна”? (с. 57). А втім, щось спростовувати наразі не беруся.

Ігор Павлюк -- поет мені, на жаль, незнаний. Чи не вперше вчитуюсь у його тексти саме через Антологію. Перші враження -- не завжди непомильні, але завжди -- найсильніші. Ігор Павлюк -- тонкий лірик, сказати б знову -- імпресіоністичної тональності. Однією з провідних тем є тема Батьківщини, наближення до неї, пізнання себе у її розтятому хронотопі. Не останнє місце в цих поезіях посідають історичні мотиви:

В останній строфі цієї поезії є ледве помітний емоційний вибух і візія-розв’язка:

Дещо дивно, як на мене, звучить у строфах І. Павлюка, поета зі Львова, “степовий мотив”, а проте, звучить він не фальшиво. Читаю і вірю. Бо поезію швидше прочуваєш інтуїтивно, ніж раціонально. Вона просто є, або її немає. У Ігоря Павлюка вона є:

У випадку зі Степаном Процюком виникає дивне відчуття: окрім теперешнього контексту позадесятників, постійно й вимогливо виринає ще один -- це контекст “Нової деґенерації”, яка хоч і почила в Бозі вже кілька років тому, але в народній пам’яті живе. Степан Процюк сьогоднішній -- це, звичайно, уже інший поет, ніж, скажімо, зразка 1994-1996 років. Поет змужнів і зріс, улюбленим жанром сьогодні має поему. Нещодавно збірка поем під назвою “Завжди і ніколи”побачила світ в антології “Число”. Отож, досить цікаво спостерігати як з-поза різних контекстів проростають тексти сього поета. Це, безсумнівно, рафінований естет (йднться наразі про автора, а не фізичну особу, якої не маю чести знати особисто), що добре знається не лише на “силі слова”, але й на “запахах” і “текстурі” слова. Але навряд чи він має якийсь стосунок до того “феномену”, що буйно розквітнув у його рідному місті. Серед плетива алюзій та ремінісценцій, вигадливих асоціативних рядів та відвертої часом екзотики ясно проступає все той же мотив, характерний усім позадесятникам (ширше -- дев’яностикам) -- мотив дороги до храму, мотив пошуку, і пошуку, насамперед, себе у цій смердючій Батьківщині, в цій “країна Невіршів”, а ширше беручи -- у запаскудженому Світі, в якому герой С. Процюка марно шукає Країну Циганію:

Проте, на щастя, в цих пошуках поета зовсім не помітно пози, а відтак -- фальші. Драматичний надрив є логічним і суголосним настроям доби, твоїм і моїм особистим настроям.

С. Процюк доволі вправний версифікатор. Поетичне чуття часто -- бездоганне. Не втримаюсь, аби повністю не процитувати перший вірш із добірки:

Поезія С. Процюка насичена світовими образами, ці тексти, якщо є можливість підключити культурний вантаж читача, у лаконічній конденсованій формі відкривають на диво широкі простори для думки і духу. І все це, панове, заради єдиного: аби віднайти Маленького Хлопчика Білого… А втім, у цьому, мабуть, і полягає сенс поезії. Знайти, або хоча б шукати сього Хлопчика, хіба цього мало? А шлях, який мусить пройти поет, -- це шлях “крізь вушко у голці”… (с. 86). І вдруге вже у цьому нарисі з’являється М. Семенко. Теж щось говорив про вушко у голці…

Віртуозно-бездоганно написаний “Майже любовний лист”, в якому і щирі зізнання, й гірка іронія, і філософічні підтексти. І, звичайно, версифікаційна довершеність. І останнє. Посеред вищезгаданих контекстів роблю свій вибір на користь контексту якісної сучасної української поезії. Без сантиментів, але й без модного ніґілізму та космополітичної проституції. Немає “Нової деґенерації”, немає країни Циганії, а проте є цікавий поет з Франківська, і це кльово.

Останнім (за примхою алфавітного розташування) поетом у антології є Василь Слапчук. Його добірка містить зокрема вінок сонетів “Очей печальних золоті свічада”. Вінок версифікаційно бездоганний, це справжній вінок сонетів, який сьогодні нечасто зустрінеш. В. Слапчук -- уже зрілий поет, тому тяжіє до циклів, складних структурованих поетичних полотен. Один з таких циклів -- “Брат братові сторож”. Лірика В. Слапчука -- виразно філософічна, глибоко закорінена в українському фольклорі. В інтонаціях його текстів постійно мерехтить тиха селянська правда. Проте, це цілком сучасна поезія, яка впізнається по кількох рядках:

Не менш вправний В. Слапчук у верлібрі, який дозволяє говорити про зв’язок із поезією В. Голобородька. Фольклоризм верлібрів В. Слапчука вносить до текстів якийсь особливий дух, в якому міти й традиції, забобони й тонка іронія. Поза всяким сумнівом і без зайвого пафосу сього автора можна назвати справжнім виразником праукраїнських цінностей і традицій. Цей зміст передається в сучасній довершеній формі.

Інший цикл -- “Віршизи” представляє мініатюри афористичного змісту, гостро заправлені гумором, іронією, подекуди -- сатирою:

Часом віє від цих мініатюр правдивим екзистенційним сумом:

В. Слапчук в сучасній українській поезії -- окремішня постать зі своїм неповторним силуетом. Міцні зв’язки з національними традиціями та непомильне відчуття слова сформували чіткий авторський почерк. Не обов’язково дивитися на обкладинку книги, якщо на сторінці її трапиться такий вірш як “Неділя”. Безперечно, це буде Василь Слапчук:

Ось такі вони є, поети, умовно об’єднані під обкладинкою Антології “Позадесятники”. Що їх єднає? Чи правомірним був вибір упорядника, чи можемо говорити про певний його волюнтаризм? Приблизно таким питанням задається і автор післямови Євген Баран. І сам же відповідає: “Об’єднує їх цільність і цілісність національного світовідчуття. Це найголовніше. В усьому іншому -- це різні поетичні досвіди (щоб не сказати: протилежні)” (с. 112).

І ще. Одне з останніх та чи не основних вражень від Антології: поети, представлені в книжці, досить знані й відомі. Проте, як не дивно, зібрані саме під цією обкладинкою, разом творять певне явище. І якось непомітно зникає попередній скепсис навіть щодо назви. Разом ці поети творять нову якість і нове явище в контексті сучасної української поезії. Отримавши на багатьох сторінках відчуття правдивої насолоди, автор сих рядків хоче вірити разом із упорядником Антології, “що це не остання книжка у задуманому проекті систематичних антологічних видань, які б у хронологічному порядку знайомили читача з новою українською поезією”.

9-10 січня 2000 р. Б.
Місто-на Кальміюсі.