Сторінка записника
Ти чекай мене там, у Мадриді,
у кав’ярні, на площі – тоді
я приїду скоріше. Приїду
і про все розповім вже тобі.
Може, скоро я матиму змогу
кілометри, як тугу, здушить.
Ну, а поки що – не до Бога –
ти до мене листа напиши.
І чекай. Дуже прошу, благаю.
А чекати мені – то дурне.
Бо зі сцени цього балагану
не відпустять ніколи мене.
09.1986.
З міського роману
Руки
тонкі, засмаглі…
А єдиний їх порух відтяв
рік молодого життя
сільського Мауґлі.
Зараз
він знає англійську
і шампанського дивний смак.
Від сонця також засмаг,
бувши близько.
Тільки
на цьому пляжі
на плечі – тоненькі руки,
у рота – ментоловий “Бруклін”
іншому ляжуть.
10.1986.
Запрошення
Мчи, лети, Дон Кіхоте!
Може, у тебе сухоти
чи непомітний рак.
Де ти останній раз
обідав?
Ти спиш на голій землі,
і це вже не перший млин,
що ти
не помітив
.
Запрошує тебе панство
уславленого Санчо Панси
у замок свій донкіхотський
на макарони по-флотськи.
Мчи ж,
лети, Дон Кіхоте!.
.
11.1986
Розумна балада
Все вірно.
І більше очі не горять,
і Сару, як лякливу серну,
спіймав-принадив молодий моряк
і кличе у таверну.
Все вірно.
Сиди тепер в своїй зажурі,
Люсіль, і плетиво плети.
Метелик спомину влетів
і гріється на абажурі.
Все вірно.
Тільки от чому вони
такі постійні у мовчанні?
Купує Сара кавуни,
Люсіль весь вечір ставить чайник.
11.1987.
З вечірніх блукань
Що ти – повія? Не повірю.
Бо в темряві я не впізнав,
як ти проходила повільно,
таємний кидаючи знак.
Що ти – повія! Та не вірю.
Ну, може, кооператив,
де ти, притягнута суспільно,
ще стримуєшся перед тим…
Що ти – повія… Не зумію.
І я собі не признававсь.
А так натхненно,
тепло,
вміло
тієї ночі світ хитавсь.
11.1987.
Грудень
Я був чужий
і я не жив
у цьому лагідному місті,
де одержавлений режим
плів вечори свої імлисті.
Тягнув у вірші низку назв,
що мали вдачу бути й бити
по нервах –
наче ніжну бритву
цинічно правив
тихий сказ.
Холодний шал…
Та я ж не жив!
А скнів. Повільно й примусово.
Робила доля віражі
і йшли задумані мусони.
12.1987.
Оцей поет
Поет…
Що він сьогодні вміє,
оцей поет?
Пити каву,
дивитися в очі жінкам.
Знаєте, кажуть, ці руки
створені, щоб пестити ними волосся,
тримати сиґарету,
пригощати сірниковим вогнем…
Якби ще платили за це.
Пити каву і переглядати
ґазети,
запам’ятовуючи лише літери
“П” та “О”, а ще “Е”,
ну ще й “З”, “І”, “Я”,
цікавлячись всім, окрім всього,
що має ціну.
Гілку сакури поставить у склянку,
напише ранкову танку.
Що ж іще?
08.1987.
Веснянус
О Боже, як пахне весною!
Хоч кидай пальто і – пішов…
Покірний, заходиш ізнову
в неволі службовий мішок.
Де ритм існування байдужий,
хвилини буття нічиї…
Дивись у вікно на калюжі
і втіхи дзвінкі ручаї.
Коли б ту годину прокляту
прискорив який-небудь птах…
Ось третя, четверта і п’яту,
як шапку, затиснув в руках!
Бюро – на старому ридвані
і Крат – “ти не все дописав”…
А сонце! А небо! Ридає
і рветься душа в небеса.
03.1988.
Арабське скло
… и полагала, между прочим,
что Харьков – русский генерал.
В. Сирин
Ранок,
шоколад,
тютюн гіркавий.
Та, щоправда, можна не піти
в alma mater.
Ну яка там кава? Може, трохи тепла,
як і ти.
Незалежно
перебути варто,
покуштуй поштового сальця.
І не чуть про Корбюз’є до завтра –
комуніста,
ґенія,
мистця.
Ляже оксамитом,
як на рану,
день, що так розчулено минав.
Ти ж ще не лякаєшся Корану,
щоб не пити теплого вина?
05.1988.
Ґалянтерейне
Пам’ятаю, шукали снігу,
щоб лишити свої сліди.
Пам’ятаю, як містом бігав,
щоб панчохи модні знайти.
Пам’ятаю., снігу шукали,
пам’ятаю, повзли жуками
не хвилини – роки! роки!
На панчосі, як теплий камінь,
слід чужої руки.
02.1989.
Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
Сторінка записника