Вже від самого початку проведення цього незвичайного дійства виявилося під загрозою зриву.
Харківська педвлада, налякана попереднім рок-промовшеном в Українському культурному центрі
“Юність”, відмовилася надати приміщення для здійснення “філологічної” версії цієї провокативної
акції, і тому відбулась вона у завше гостинних для “живого” мистецького життя стінах Літмузею.
Загалом же все це підтвердило, що зручні ідеї не потребують захисту. Натомість незручні -- ще й як
потребують. І в той момент, коли чергові можновладці вам говорять: “Ми, звичайно, за свободу, АЛЕ…”
будьте певні, що проблеми в суспільстві починаються тут таки. Навіть якщо при тому йдеться про
“українську культуру”.
Саме її “відчищенню” було присвячене феєричне дійство, проведене харківським Технологічним
об’єднанням “Жива Література” і журналом “Ґіґієна”. Ці останні взяли на себе подібну санітарну
функцію в надії довести, що “рідну культуру” ще можна бодай спробувати “відчистити”, “відмити”,
зробити придатною для ширвжитку тощо. Мистецька частина проєкту уявляла собою урочистий акт, під
час якого культові персонажі харківського запілля поет С. Жадан і художник В. Бондар, а
також спеціяльно виписаний для цієї акції київський гуморист А. Кокотюха, послідовно
відтворювали історію української радянської літератури.
Отож спершу ними було дбайливо заквацяні фарбою непевного кольору мистецькі муляжі, “концептуально”
обклеєні обкладинками журналу “Українська Культура”, а по тому здійснена спроба всю ту “символіку”
відчистити. Річ ясна, що нічого доброго, окрім захвату півсотні зацікавлених глядачів і
безпосередньо самих, переляканих в тій “культурі” джейсонів поллаків, з подібної затії не вийшло.
Адже попередньо було виголошено: “Культуру не відчистиш!”. Тоді до акції активно приєдналися поети
з “Живої літератури”, а також місцеві музиканти з гурту “ЛСД”. “Це був такий рок-н-рол!” як кажуть
в реклямі гігієничних прокладок “Олдейз”, що його безжурність, на загал продемонстрована
несамовитим краков’яком художника В. Бондара, не могла не нагадати про головне покликання
подібного оздоровчого процесу: бути “живим”.
Вже сьогодні в цієї харківської серенади є шанс бути почутою. Оскільки треба ж, блін, хоч чимось
заповнювати зяючу порожнечу між владою і спраглою “живої” музики публікою. Нехай подібний
“прокладочний” момент -- не більше як явище моди. Втім, мода -- це, зрештою, вектор, орієнтир,
модуль, за якими будується стратеґія і тактика сучасної культури. Можливо, при цьому йдеться саме
про формування нової української ідентичності, ґрунтованої на масовості культури, її “живому”
проникненню в немите тіло офіціозу. Її пошукові нині присвячена діяльність багатьох “продвинутих”
видань -- від київського “ПІКу” до харківської “Ґіґієни”.
На жаль, нинішнє літературознавство не вміє ці речі аналізувати і, або використовує соціолоґічні й
статистичні методи (“Ґіґієна” не журнал, а “піхва” не слово), що неминуче усереднює подібну
культуру, відсилаючи її на більш низький рівень, або співвідносить її з нормою (з “Собором”
О. Гончара до прикладу), і тоді оцінює їх неґативно.
Натомість, як показали спроби харківських концептуалістів “відчистити культуру”, подібні акції --
це своєрідні продуховини для тамтешнього мистецького люду, що не сприйняв загальних мітів
постсовєтської інтеліґенції з одного боку, і не схотів вливатися до нової бюрократії -- з іншого.
Пару, що випускається крізь цю продуховину, можна вважати цінною для формування нових
соціо-культурних стосунків. А самих авторів -- священними безумцями, які з посмішкою кидають слова
чи то царям, а чи на вітер.
Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
