Українська поезія поволі завойовує український Схід. Зараховуємо це до позитивних надбань
державної незалежності. Надто помірними є її успіхи (якщо вони взагалі є), але якщо вже зринає на
тамтешніх зрусифікованих землях потреба творити поезію “тубільською” мовою, то може, справді, “ще
не вмерла Україна”? І може не такий далекий від істини “останній романтик” української критики Іван
Дзюба, дещо патетично заявляючи: “Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом
історичного процесу -- принаймі в тому значенні, що лише здобутки культури здатні зберігати свою
актуальність для всіх поколінь людства і таким чином брати участь у постійному самовідтворенні
образу людства” (І. Дзюба. Між культурою і політикою. -- К., 1998. -- С. 62)?..
Висновки проте робити рано. Але спроби аспіранта Донецького університету Олега Солов’я створити
у шахтарськомц краї міцний осередок української культури заслуговує всілякої поваги і підтримки.
Соловей редагує літературно-мистецький альманах “Кальміюс”, що має всі шанси набути власного
творчого обличчя. Крім того, Олег Соловей є автором двох поетичних збірок “Місто” (1998) і
“Марґіналії” (1999). Під руками у мене друга збірка, то ж говоритиму про неї.
У “Пердньому слові автора” О. Соловей відразу заявляє, що він “найменше дбав про епатаж.
Тому не шукайте його”. Щирість, відвертість почуттів найбільше цінуються автором у поезії. Ним
відкидається (фактично заперечується) гра як ключовий елемент поетичного самовираження. Справжня
поезія, на думку О. Солов’я, -- “це завжди клініка. Але це нічого. Коли болить -- ми ще живі.
Лише мерці та міщани не знають болю. А ми знаємо, і це залишає надію. Так думаю. Вірю”. У цьому
авторському передслові багато настроєвих перегуків із думками Ф. Ніцше: “З усього написаного я
люблю тільки те, щот пишуть своєю кров’ю. Пиши кров’ю і ти дізнаєшся, що кров -- це дух”. Зразу
відзначу, що ці позиції є близькими мені, нехай вони сьогодні здаються комусь архаїчними і патріархальними.
Заяви О. Солов’я цікаві тим, що вони є прямим продовженням досвіду “ранніх” дев’яностих,
зокрема “Нової деґенерації” (насамперед поетичний досвід Степана Процюка). І це не може не втішати,
бо маємо початки нового поетичного покоління, яке прозпочинається не із боротьби з попередниками, а
з підтримки, солідарності з естетичною платформою “ранніх” дев’яностих. Хоча передбачаю, що сам
розвиток (і це нормально) піде іншим шляхом.
Щодо самих поетичних творів Олега Солов’я, то маю до них багато змістових і формальних
претензій, виходячи із правила, “хто працює, на тому й возять”. Перш за все у збірці багато
русизмів: лексичних і стильових. В окремих місцях відвертість межує з вульгарністю (все-таки це
різні речі). Нарешті, Олегові потрібно пам’ятати, що інколи “клініки” замало, аби це стало
справжньою поезією. Але є у його збірці речі приємні -- вірші, які говорять про здоровий творчий
потенціал автора (“Мовчанка Стефаника”, “Я хочу вийти в сад”, “Шукаю слів таємну глибину”, “За
брамою свідомості”, “Тотальна самота”, “Нудотний дуже часоплин”, “Я напишу історію трави” тощо).
Можливо, мені потрібно було бути дещо м’якшим в оцінюванні. Але якщо Олег Соловей обирає поезію
українську у часи малосприятливі, то повинен пам’ятати, що Поезія і Правда -- це вже епатаж, який
пізнається й осмислюється завдяки вимогливості до Слова і такту у його використанні. Тільки тоді у
поета зринають рядки, які сприймаються за одкровення спраглої душі:
Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
