Леся ДЕМСЬКА
Сонце кориди

Коли на одному боці Землі сходить сонце, то на другому -- воно обов’язково сідає. І коли на одному боці Землі хтось підставляє обличчя під дощ, то на другому -- хтось пропускає крізь пальці пісок… Але я не знаю чи це закономірність, чи змінність? Мабуть, змінність. Бо рано чи пізно, той хто на одному боці Землі плаче, на тому ж боці, посміхнеться.

Так, це, мабуть, змінність. Або ж непостійність. Ця непостійність переслідує нас як древні Ерінії нещасного Ореста. І починається вона з таких банальних дрібниць. Які чомусь завдли перетворюються у велетенську кулю обліплену втраченим часом. Непостійність…

Життя таке ж непостійне як і кожна мить. Даремно сивий Фауст розпачливо волає крізь товщу століть: “Мить зупинися!”. Марно. Він волатиме про це ще дуже довго, та так й не зуміє зупинити непостійність.

Непостійність переслідує нас у житті та смерті. Коли в одному домі народжується довгоочікувана дитина, то в інший дім приходить несподівана смерть.

Навіть зараз. Коли я посміхаюся, ти -- сумуєш. Ні, мені невесело. Просто я уявляю, що мине трохи часу, і ти посміхнешся. Правда, в ту саму мить чомусь сумуватиму я…

Це вино не смакує. І в модерній картині немає змісту. Вперто п’ємо, шукаючи смаку. І вперто вдивляємося у чорно-жовті плями, дошукуючись у низ змісту. Бажано спільного. Бо зараз нам двом дуже сумно. Бо зараз ми спільники. На мить. Цілком несподівано нам вдалося поєднатися на мить, усунувши усі суперечності, змінності, непостійності… Але це не на довго. Ще тільки мить, й ми роз’єднаємося. І тількт одному Богу відомо, чи це єднання ще колись повториться.

Дорога розгалужується. Ти різко повернеш, а я піду прямо. Назустріч сонцю. Сонце буде бити мені в очі, заливати мою невелику постать, волочитиме за мною довго чорну тінь минулих суперечностей та змінностей.

Я не озирнуся назад, бо знаю, що там побачу.

Велика кам’яна арена посипана піском й залита сонцем. Привиди друзів та їхніх доль проходять трьома почесними колами. Вишикуються у дві лави і будуть вперто дивитися одне одному в очі, намагаючись вгадати остаточний вирок. Я теж стою серед них. І теж наманаюся вгадати. Даремно. Мине ще дуже багато часу перш, ніж зрозумію, що більшість з нас програли -- бо вибрали плащ тореадора, а не шкуру бика.

При постійній змінності існує одна стабільність -- чесність й відкритість завжди програватиме підступності. І ми з тобою програли…

Я не буду озиратися назад, бо добре знаю, що там побачу -- ланцюг скоєних дурниць за яких заплачено потрійну ціну… А ще стільки дурниць попереду. Бо кажуть, що ми не дурні з тобою. А це значить, що після кожної мудрої речі будемо робити дурниці. Та Бог з ними…

На цій кориді ще можна було б жити, якщо б у той момент, коли я питиму шампанське за свій успіх, ти не лежатимеш самотній і потовченій у сніговому проваллі. Так, на цій кориді ще можна було б жити, якщо б у той момент, коли я в розпачі волатиму до Бога, ти будеш тримати мене за плечі, і переконувати, що жити варто.

Мить, зупинися! Для чого?! Не треба. Не зупиняйся, мить! Бо після кожнісінького моменту найвищого блаженства, ми сторч головою будемо летіти в провалля, вперто гадаючи -- якими ж мутантами виліземо звідтам цього разу?

Бо тільки Будда посміхається незмінно…

І тільки Христос незмінно повертається на Голгофу…